Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » П’ятий номер 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "П’ятий номер" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 88
Перейти на сторінку:
ту хату, а вночі прийшли якісь начебто документи перевіряти, а хто то був, певне, й сам бог не пізнав би. Натрусилися вони всі, що й досі в неї в серці поколює, а вранці вийшли на базар, то була вже міліція справжня, і базар той розігнала. Думала, що з порожніми руками повернеться, коли ж вийшла до базару вдруге, аж там людей!..

Оповідала все, переходячи на шепіт чи звищуючи голос; Горбатий притакував – сидів прекрасний, як бог, і, як чортик, потворний.

– Так, так, так! – притакував, похитуючи головою й думаючи: «Тут уже ти на базар не ходиш, боїшся, тепер тільки їздиш, інакше чорта лисого давала б продавати мені той лавровий лист». Дивився на Лебедиху благим поглядом й простягав вряди-годи руку до капусти, щоб ухопити смужку й кинути знічев’я до рота.

– Спродалася я. Петю, на диво! – сказала Лебедиха, радісно на обидві щоки всміхаючись. – Ох, а про картоплю забула!

Побігла, перевалюючись качкувато, на кухню, а Горбатий дивився їй услід тим-таки благим поглядом. Коли ж її нестало, то зорив на псищанські поля; цього літа хліба там не сіяли, а садили картоплю, через що горби були рудувато-зелені, і ця барва якось пасувала до його настрою.

– А знаєте що, мадам Лебедихо! – гукав він до спини, що виднілась крізь розчинені двері, повита хмарами пари, – на товчку теперичка зовсім спокійно. Начебто й ганяють менше…

– Знаю я, Петю, не менше, – відгукувалася начебто з-під землі Лебедиха. – Це вони спеціяльно так роблять. А тоді як наскочать!.. Мені вже не можна так ризикувать…

«Ага, ага, – притакував подумки Горбатий. – Ти вже попалася!»

Знову зорив на горби, були вони залиті яскравим сонцем, а на одній із скель стояло кілька дівчат у купальниках. Горбатий аж рота розтулив, розглядаючи тих дівчат, та Лебедиха вже йшла з кухні, несучи перед собою повну миску іскристої, димкої картоплі.

– Тобі, Петю, можна було б не тільки лист продавать, – казала вона на ходу. – Що вони тобі, калічці, зроблять? Коли ти їм поплачешся, те та й се, а мені воно й не можна – хто мені тих дітей догляне?..

– Так, так, – згоджувався Горбатий, накладаючи собі повну миску картоплі, – але й у мене, знаєте, не все, можна сказати, в порядку. Мене вони тоже хапали, я й плакався, раз повірили, два повірили, а третій не повірять, як і вам.

Лебедиха наливала по малесенькій чарочці. Вони випивали, і була та горілка страшенно пекуча, аж водив Горбатий головою, а Лебедиха, яка головою не водила, добродушно й задоволено підсміювалася, адже робила горілку вона сама. Горбатий же крутив отак головою трохи і на догоду господині, думав він, що Лебедиха не тільки добродушна, а й хитра нівроку і хотіла б його втягти у спекуляції більші. Він те знав не відтепер, але мимохіть од того відрікався: одне діло – заздрити тим, котрі продають дорогі речі, а друге – піддаватися ризику. А Горбатий був трохи й страшко, тим більше що й справді раз він попався і після того його аж трусило всього. Ні, він не годився для більших оборудок, і Лебедиха це також знала.

Звів погляд на жінку, покірливий і теплий, і Лебедиха також подивилася на нього скрушно й тепло, адже був він, цей калічка, такий гарний, як намальований. Жаль оповивав добре серце Лебедихи, хотілося їй по-материнському пригорнути до себе цю гарну, як у янгола, кучеряву голівку, бо хто його побалує в житті, цього бідолаху. Вже піддавалася хмелеві, бо випили вони й по другій малесенькій чарочці, а вона була слабка на голову.

– Не вийшов іще весь лист? – спитала вона, хоч йому в цей мент не хотілося говорити про діло.

– Е, що це нам про діло говорити, – сказав він добродушно. – Ще поговоримо про діло, зараз я хочу, мадам Лебедихо, вашої картопельки всмак наїстися. Така вже картопелька, скільки не їв, але ніхто так не зуміє зварити, як ви, мадам Лебедихо…

Лебедиха цвіла від цієї похвали, а Горбатий і справді наминав картоплю на обидві щоки. І знову в його грудях щось аж йойкало чи, може, так голосно він ковтав, – дивлячись, як він їсть, розчулювалася щиро Лебедиха.

– Наїдайся, наїдайся, лебедику, – казала вона. – Діло й справді не вовк і в ліс не втече.

Вони довго сиділи за столом, аж доки не наплив на них голубий смерк: Горбатий бачив, як топляться в сірому скелі й округлі псищанські поля. Ліщина зовсім потемніла, і все ставало заворожено-змертвіле. Прибігли з вулиці Лебедишині хлопці, накинулися на картоплю, як вовченята, і, змівши її з мисок, знову погнали на вулицю. Вони ж сиділи й сиділи, ведучи тиху, неспішливу балачку; Горбатий під таку хвилю ставав теплий і спокійний, клав руки на скатертину й немовби розчинявсь у тому смерку.

Зрештою Лебедиха зітхала і зводилася з-за столу. Хляпала вмикачем, і сутінки пропадали; натомість усі речі ставали звичайні й буденні.

– Дам тобі ще трохи листу, – казала вона й коливалася до порога. Йшла в комору, де ховала припаси, а його начебто змивало із стільця. Лебедиха заходила в комору, а він прикипав до замкової щілини. Лебедиха світила в коморі лампу, бо електрики там не було, і від того світла тінь її, що падала на стіну, ставала волохата й величезна. Судома

1 ... 29 30 31 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П’ятий номер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П’ятий номер"