Ганна Хома - Терези

Ципа кліпала своїми довжелезними віями, не розуміючи, говорить він серйозно чи приколюється. Не помічаючи, як кетчуп з хот-дога ось-ось вимастить їй кофту. Криваво-червоним.

Максим одним рухом вибив хот-дог з її рук. Той впав їм до ніг, розпластавшись на бруківці.

Ципа зробила круглими і без того великі очі. Пам’ятник із серцем у долонях вдав, що нічого не помітив.

Наташка Качур підвела наостанок теракотовою помадою губи, стиснула їх на секунду, рівномірно розподіляючи по поверхні, і подзвонила. Майже забула про запрошення, а тут Віка телефонує: «Ти правда до Макса на вечірку збираєшся?»

Стільки справ, де там тій Віці знати, що таке – бути в епіцентрі постійної уваги протилежної статі. І як це втомлює!

Гм… але ж як вона могла забути про його запрошення?

Ну нічого, головне – вона тут.

А особняк нічогенький! Двоповерховий, з романтичною мансардою і кутою огорожею. Щоправда, на подвір’ї пусто: ні тобі альтанки, ні фігурок тварин, ні квітів.

Та нічого, вона наведе тут порядок і дисципліну! Про ландшафтний дизайн вони, певно, ніколи не чули.

Вона ще раз подзвонила. У двоповерховому особняку дзвінок прокотився луною.

Дівчина пересмикнула плечима. Щось не схоже було на вечірку.

Сутеніло. І на вулиці порожньо.

А телефон Макса поза зоною. І сам він пропадає невідомо де!

Наташка тупнула ногою по гумовому килимку при вході і мало не розплакалася.

Озирнулася, чи ніхто її не бачить. Висякалася. Причепурилась.

Ну нічого, вона ще покаже йому, як з неї насміхатись! За нею такі крутелики бігають, що йому і не снилося. Вони весь його особняк зрівняють із землею! Він іще благатиме про помилування! На колінах, обов’язково на колінах!

Результати почали надходити практично одразу. У двох областях кожен третій клієнт заявляв, що з боргами розрахувався. Не з усіма, але за минулий місяць точно… У третій області поки що тільки дві крупні мережі здивувалися, коли їх запитали про оплату.

Інформація про менеджерів цих трьох областей лягла на широкий стіл у головному кабінеті адмінкорпусу другого дня по обіді.

– Що будемо робити? Я вас питаю?!

Звісно, Олександр додав кілька міцних словечок. Щоб краще дійшло…

Термінова нарада, скликана шефом перед закінченням робочого дня, не всім подобалася. Точніше, всім не подобалася. Але чепе було глобального масштабу і вимагало негайного розгляду.

– Все просто: Закарпаття, Волинь і Чернівці мають повернути все, що взяли. Негайно. А тоді ви їх звільните.

Розумником, який подав таку ідею, був, звісно, керівник гуртового відділу.

– Що б я без тебе робив, Антоне?

Антон нахмурив чоло, не зовсім зрозумівши, чи це похвала, чи насмішка. І правильно, що не зрозумів.

– Як зробити так, щоб такого більше не траплялося? Щоб навіть думка про те, що можна облапошити мою фірму, не могла з’явитися у їхніх розумних головах?

– Треба встановити обмеження, – подав голос головний айтішник. – Один день, максимум три, на повернення боргів з області, але не більше. Якщо «тара» не повертається вчасно, клієнту більше за другим варіантом не відпускати. Вмикається блок – і ні виписати, ні забрати товар неможливо. Тоді менеджери будуть думати, як швидше повернути кошти, а не як відвантажити побільше.

– Коли зможеш встановити обмеження?

– До понеділка, думаю, впораюся.

Гуру програмного забезпечення був спокійний, як завжди. Спокійний і виважений. Зовсім не крутий на вигляд. Але що він, шеф крутої фірми, без нього робив би?

Перша нічна зміна в житті Максима почалася на диво спокійно. Змінний роздав усім надруковані підборки – копії накладних з розподіленими за стелажами і місцями медикаментами і педевешним товаром.

На перший погляд, нічого складного тут не було: підбиральники зносили до комп’ютерів відібраний товар, сканувальники кожен медикамент заносили сканером у віртуальну накладну, пакувальники фасували товар у коробки, які називали місцями, а потім водій звіряв кількість місць у накладній з наявними.

Одна проблема: кожен стелаж і кожне місце на триповерховому складі мали свої позначення: цифрові і буквені. Як у морському бої: А2, Б4… І треба було знати, де оті А і Б знаходяться, бо блукати складом можна вічно. Як блукала зараз душа його найкращого друга…

Максим мало що розумів, ходив з усіма, дивився, що і як вони роблять, тоді пробував сам, але сон, важкий і без сновидінь, накинувся на нього з темного кутка складу і повалив на металеву каталку…

Планував розвідати і рознюхати щось, а натомість банально заснув. Прокинувся від того, що старший зміни торсав його за рукав. Максим хвилину згадував, де опинився, а коли згадав – не втішився. Синя мішкувата куртка і такі ж мішкуваті штани вступали в дисонанс з його любов’ю до гарного одягу, і раніше він ніколи б не дозволив собі ходити в чомусь схожому. І про роботу на складі теж раніше ніколи не мріяв…

– Там твоє Закарпаття вантажать, підключайся!.. А ви що не бачите, що написано? Е і Б, де ви тут стелаж А шукаєте?

Шум, гам, смішки, жарти, крики, приколи… Хтось куняв біля стелажів, хтось ніс в оберемку кілька чотиристаграмових пляшок фізрозчину, десь щось гупало, грюкало, скрипіло… Занадто яскраві лампи, занадто далекі зорі над подвір’ям «Конвалії», де стояв білий бус, а водій буса усміхався у вуса.

– Кого я бачу! Юрин помічник! Добре рахуйте місця, хлопці, бо минулого разу не зійшлися!

– Ти, Шумахер, нас не вчи, бо то твоя робота рахувати!

Максим провів долонею по обличчі, проганяючи непрошене видіння. Зорі в Карпатах були величезні й висіли, наче на відстані витягнутої руки, яблуками на велетенській гілці…

Максим підійшов до водія впритул, а той тільки ще більше заусміхався, кумедно виставивши вперед руки. Мовляв, я без зброї, чого ти?

Максим стояв і мовчав. На очах у здивованих колег.

– Що він від тебе хоче, Шумахер?..

– Може, випити, так ти налий, не жмися!..

– Та він трохи той-во, – покрутив водій долонею біля скроні. – Все завантажили? Де накладні? Бо дорога неблизька!

– Що ви з тими грішми зробили? – нарешті спитав Максим у водія.

– Треба казати – з «тарою», тебе Юрік не навчив?

– Де ті гроші, я вас питаю?!

– А ти ще не доріс, щоб мене питати… Ану відійшов. Бігом!

Шумахер сказав це зовсім іншими словами, звісно. Запала тиша. Максим шкірою відчував, як всі на них дивляться. Жінки, чоловіки, веселі і серйозні, з накладними і ліками в руках… Наче завис комп у грі «Тетріс». Чи терези в руках у Бога…

Битися чи не битися