Ганна Хома - Терези

Олександр дивився на світлину сина і вкотре не міг опанувати своїх емоцій. Так, він не одружився з його матір’ю в свій час, так, був тоді молодий і амбітний. Не до одруження йому було, треба було фірму піднімати на ноги. Але син його мав усе, чого бажав.

Окрім любові…

Та що ви всі знаєте! Коли гаруєш так, як гарував він, любов відкладається до кращих часів!

А тих кращих часів нема і вже не буде…

У пошті з’явився один новий вхідний лист. Клацнувши на нього, Олександр прочитав:

«Ось яка схема збагачення у ваших менеджерів…»

А дочитавши до кінця, набрав першого заступника.

– Зайди. Є робота. На ціто5.

Ну що ж, молодику, ти таки пригодився мені…

Розмова вийшла короткою. Перший заступник, з яким вони починали і який, як тепер кажуть, володів частиною акцій його компанії, його партнер, який весь цей час задовольнявся другими ролями, старанно все занотовував. Робив це більше про форма6. На відміну від нього – ввічливий, допитливий, іронічний, навіть коли нічого не уточнював, завжди все розумів і схоплював головне. Андрієнко Сергій. Сірий кардинал фірми «Конвалія».

А чи справді задовольнявся другими ролями?..

– Треба обдзвонити всіх крупних гуртових клієнтів і уточнити у них терміни погашення боргів за другим варіантом. І зробити це треба терміново… Так, обдзвонюй навіть тих, кому ми дали відстрочку… Ні, менеджерів з гурту не залучати. Самому треба зробити. І Антону нічого не кажи… Про невідповідності повідомляй одразу.

Олександр славився тим, що вмів добирати у свою команду розумних і амбітних, які, у свою чергу, могли організовувати робочий процес на належному рівні. Мав нюх на них. Тепер чийсь розум міг повернутися проти нього.

Залишившись на самоті, він довго тримав ручку над сторінкою свого записника, перш ніж написав: Андрієнко Сергій, співвласник. Підозрюваний № 6. Не хотів цього писати, але мав бути готовий до всього.

Його серце відповіло на це екстрасистолою7. Але він не збирався слухати його протести. Час не чекав…

Максим востаннє проглянув питання тесту і втомлено відкинувся на спинку лави. Спати хотілося страшенно, але з цим вправно боролася кава, тому він не збирався довше відмовляти собі у цьому класичному тоніку. «Ред-Бул» його не вставляв.

У старовинній аудиторії, що амфітеатром оточувала викладацький стіл, кафедру та велику чорну дошку на стіні під портретами визначних вчених кафедри органічної хімії, чотири десятка голів сопіли над своїми завданнями, а він підняв руку і чарівно усміхнувся маленькій коротконогій жіночці у зеленій блузці.

Викладачка сонячно усміхнулась у відповідь. Навіть якщо у його тесті буде помилка, вона – він знав це напевно – пропустить її повз увагу, як дещо неважливе, другорядне.

– Вже написали, Гнатишин?

– Давно, Софіє Володимирівно. Просто не хотілось порушувати таємничої, віками накопичуваної тут тиші. Ніби… – він штурхнув під стільницею Панакоту, який почав був ржати, – ніби повертаєшся у ті часи, коли все тільки починалось.

Що саме починалось, він не став уточнювати, щоб часом не зарватися, але сказаних ним бздурів було досить, щоб очі викладачки наповнились чарівливим сяйвом.

Роками вироблена ним стратегія поведінки з представницями протилежної статі давала свої плоди. Коли у когось із них з’являвся такий-от зачарований погляд, це означало, що мозок у них автоматично відключався, і це давало йому можливість сповна користатися своїм інтелектом. Як користуються зброєю.

Його інтелект був основною зброєю у цій війні.

– Здавайте, Максиме. Я впевнена, що ви знову виконали завдання бездоганно.

«Я теж впевнений», – хотів було ляпнути Максим, але натомість довелося вже сильніше штурхати Панакоту, який з незрівнянним гиготінням поліз під свій аркуш.

– А ви, Кіт, теж написали, бо до закінчення пари зосталось сім хвилин?

– Ні, Софіє Володимирівно, я ще пишу.

– Ну от і пишіть. Гнатишин, можете бути вільні.

Кожного разу, коли він виходив переможцем з таких баталій, йому робилося сумно і вітер сильніше гудів у дротах, і холодний літній ранок остаточно віддалявся за горизонти пам’яті. Наче виходиш із аудиторії, у якій все тільки починалося, і закриваєш за собою важкі дубові двері. Назавжди.

Але ось повз нього пропливала одна красуня, друга, третя, десята… і він знову пришпорював коня.

Їх так багато у цьому світі, але от парадокс: кожна думає, що вона єдина? І звідки це у них?

– Ой, Максе, ти вже йдеш на перерву? – лагідно зупинило його на сходах університетського корпусу. – А мене не почекаєш?

Ну от, йому навіть напружуватися не доводилось.

Як казав один потойбічний володар: «Самі запропонують і самі все дадуть…»

– Віко, я ж воїн, мені предками заповідано махати мечем і підставляти щит під вогненні стріли, а ти питаєш, чи я тебе не почекаю? Ти бачиш у цьому якийсь сенс?

Віка заморгала своїми приклеєними віями і ще тупіше заусміхалась. Нічого вона не бачила, окрім нього, і хто такий сенс, знати аж ніяк не могла. Кому він намагався щось пояснити?

Проте з іншого боку… коротенька джинсова спідничка, досить непогані ніжки…

– Хочеш хот-дог?

– Ага, хочу.

Як і очікувалося, питання знайшло відгук у підкіркових нервових центрах цієї ципи. Власне кора головного мозку явно ніколи не задіювалась у неї.

– То пішли.

Пам’ятник загиблим лікарям із серцем у піднятих долонях посеред фонтану міг би засвідчити, що він, Максим Гнатишин, хотів якнайкраще, а виходило як завжди.

Його серце купалося у фонтані під назвою «Любов – це всього лиш хімія», можливо, тому він мав такі хороші оцінки з усіх хімій, яких на фармацевтичному факультеті було більше, ніж досить.

– Як ти гадаєш, Віко, – спитав він, по-фамільярному обіймаючи ципу за плечі, поки мужик у кіоску робив їм хот-дог, – що таке любов?

– Ой, любов – це… це таке почуття…

– Неправильна відповідь, ви не пройшли тесту, Вікторіє. Любов – це не почуття, це окисно-відновна реакція.

– Окисно що?

– Нічого, Віко, не хвилюйся і їж свою хімію. Просто день сьогодні такий… холодний.

– Та ти що, Максе, дивись, яке сонце. Нарешті почалося літо. Ой, ти куди?

– Маю ще зустріч.

– Коли звільнишся?

– Увечері. А що?

– Може, зустрінемось увечері?

– В мене за планом сьогодні увечері пиво і дівчата. Буде Наташка Качур. Може, й ти будеш, ще точно не знаю…

Наташка, незважаючи на своє прізвище, була міс їхнього курсу і окрім гарних ніжок мала ще й гарний бюст. Тут бюст був так