Марина Кічка - Вона

— Ви ні в чому не винні, — Марі ніби прочитала його думки. — Я б все одно поїхала, я б не змогла інакше. Не кажіть нічого Тарасу, будь ласка, не потрібно йому знати.

Він на секунду розгубився, але вже за мить, спокійним і впевненим голосом сказав.

— Завтра чекаю на ваш дзвінок. І ще… якщо ви повернетесь, обіцяю не втручатись у ваші… із Тарасом справи.

— Бувайте, Назаре.

— Ви сильніша, ніж я думав. Не розчаруйте мене.

— Ніколи)), — посміхнулась до телефону Марі.

Марі дивилась на галявину, на якій все відбулось, точніше відбудеться вже зовсім скоро. Хіба ж могло щось говорити про те, що цей прекрасний краєвид вже зовсім скоро спотворить кров, біль і насилля? У цю мить це була прекрасна галявина, залита променями червоного сонця, що скоро почне ховатись за обрієм. Марі стояла посеред парку і відчувала соковиту траву під ногами, вітер, що тривожив гілки і страх, якого вона ще ніколи раніше не відчувала. Адже цієї ночі на кону стоятиме не лише її життя, а й життя Тараса та того, кого вона ще не знає.

Тиждень пройшов досить швидко, як для тих, хто так цього чекав. І на великий подив, батьки навіть зраділи таким перемінам в настрої Марі, адже після того випадку на річці вона була геть пригнічена. Марі вартувало неабияких зусиль весь тиждень вести себе, як ні в чому не бувало. І батьки сподівались, що все дійсно налагодилось. Тому, коли Марі заговорила про поїздку до міста, мама зраділа, що Марі нарешті відволіклась від попередніх подій.

— Мене відпустили, — Марі повідомила Анну.

— Супер, завтра їдемо? — Анна була рішуче налаштована.

— Андрія питала?

— Так, він з нами), куди ж він без нас)))? — Анна засміялась в слухавку. — Ми його єдині друзі. У нього немає жодного друга серед хлопців.

— І що в цьому такого? — Марі не розуміла кепкувань Анни. — Він чудовий друг. А це головне.

— Та я ж не заперечую. Це я так, до слова. Андрюшка, — наше сонечко)))! — Анна знову засміялась.

— Варто тобі серйозніше ставитись до нього… — Марі хотіла ще щось сказати, але передумала. Вона чудово розуміла, що не варто їй лізти в їхні справи. — До завтра, АН.

— До завтра, Марі.

Марі намагалась не показувати своє хвилювання, адже, що вони збираються зробити? Усе знову починалось як безневинна пригода. Вони приїдуть до тієї жінки, поговорять і повернуться. Але чи так все буде? Чи не вийде так, що вони пошкодують про свою подорож? Усю ніч Марі не могла заснути, вона не хотіла турбувати Анну з Андрієм тому не дзвонила їм. Вона дивилась у відкрите вікно і сподівалась побачити хоч якийсь сенс в тому, що вони збираються зробити. Її так лякало все це. Вона щохвилини прокручувала всі можливі варіанти зустрічі із тією жінкою. Вона уявляла, як жінка каже, що це просто витвір її бурхливої уяви. Але в голові на зміну одній думці приходила інша. А що як та жінка скаже, що вона теж відьма, або що? Що їй робити тоді? Прийти і сказати батькам? Як потрібно жити з таким даром? Хто їй допоможе ним володіти? Хто, адже з рідних ніхто про таке ніколи не згадував. Марі думала, думала, думала… А якої відповіді насправді вона сама чекає? Вона ще не знала, що хоче почути від тієї жінки. Але все це видалось їй сміхотворним. Попри все, що з нею відбувалось останнім часом, яким би воно дивним не було, Марі, молодій дівчині, яка росла в сучасному прогресивному світі, справді насилу вірилось, що на світі ще існує щось таке, про що можна прочитати в книжках і що зветься легендами.

Обійшовши весь парк і запам’ятавши, де росте кожен кущ і кожне дерево, Марі перейшла до наступного етапу свого плану, який їй видавався пародією на намагання, щось вдіяти у цій ситуації. Марі зайшла в господарський магазинчик, що знаходився неподалік, як би смішно це не було, у селі все знаходиться неподалік).

Марі увійшла в магазин. Магазином це звичайно важко було назвати, скидалося більше на якусь захаращену кімнату, у якій пахло пилом і мастилами. Вітрин і прилавків теж не було, — усе хаотично лежало на столах, за якими стояв підстаркуватий дядечко.

Він зацікавлено поглянув на Марі. Чужинців тут відразу бачать і з неабияким інтересом до них ставляться.

— Щось хотіла? — дядечко якось підозріло позирав на Марі, напевно нервувався, щоб вона нічого не вкрала.

— Доброго дня, — Марі посміхнулась дядьку. — Мені потрібен ланцюг. Довгий і міцний.

— А нащо це тобі ланцюг?

— Для собаки, — Марі намагалась бути якомога приязнішою.

— А ти чия? Я тебе раніше тут не бачив?

— Я до бабусі їду в сусіднє село. Давно тут не була, то вийшла у вашому) ну нічого тут декілька кілометрів до села, пройдусь пішки.

Марі знала, які цікаві і допитливі бувають люди, а особливо люди в селах, знуджені браком спілкування та хоч якихось новин.

— А хіба там магазину немає? — дядечко все не міг угамуватись.

— Та хто зна. От вирішила краще тут куплю, так є ланцюг? — Марі починали набридати ці розмови.

— Та є, чого ж нема)? А нащо ти кажеш він тобі треба? — цікавість дядечка вже зашкалювала.

— Для собаки, в бабусі великий пес, постійно відв’язується. От попросила купити.

Дядько витягнув ланцюг. Особливою міцністю він не вирізнявся. Але це все ж було краще ніж нічого. Марі витягла гроші, сплатила за покупку і поклала ланцюг у рюкзак.

— Так, а в яке ти село їхала? — поцікавився той, цим стариганам завжди все треба знати.

Марі посміхнулась дядечку ніби не чула його запитання.

— Дякую.

Вона вийшла з магазину.

Марі направилась до парку. То була її схованка. До настання ночі ще був час і Марі вирішила потренуватись