Марина Кічка - Вона

і продумати можливий сценарій, а може й не один, того, що може відбутись вночі. Вона почувала себе вже досить добре, але все ж побоювання стосовно того, що в неї може не вистачити сил, були.

Марі прийшла на ту саму галявину, де все має відбутись, і де вона вже була двічі, уві сні і вдень. Марі зняла рюкзак. Роззирнулась навколо, чи не має сторонніх. Зробила вдих — видих. Тренування завжди надавали їй впевненості в собі. Марі скинула куртку і залишилась в одній майці. Сонечко, що починало сповзати за обрій погладжувало її плечі. Марі зав’язяла волосся в жмуток. Вдих — видих. Вона неспішно розігрівала тіло, починаючи з шиї, далі плечі, руки, пояс, ноги, стопи. По всьому тілу розливалось тепло. Випад, удар — Марі змагалась з уявним ворогом. Ще удар, захват. Її тіло наливалось силою. Силою, якої вона так потребувала. Марі завжди дивувалась своїм перевтіленням. Адже ще мить тому вона почувала себе слабким тендітним дівчиськом, яке ні на що не здатне, а тепер її, можливо, і занадто худе, але сильне тіло випромінювало таку міць, що будь-якого ворога могло знести ударною хвилею її сили, і Марі це відчувала. Дихання її пришвидшилось, і з кожним наступним рухом її дії видавались ще прудкішими, сильнішими та гнучкішими. Відчувши, що вже час зупинятись, Марі посміхнулась сама до себе, адже знала, що хоча на неї й чекає велика небезпека, та вона теж не менш небезпечна для того, хто опиниться на її шляху. Сонце зникло за обрієм. Час нових випробувань наближався, проте Марі збиралась гідно його зустріти.

Розділ 25
Марія

Уранці всі троє зустрілись на зупинці автобуса. Батьки Марі довго наполягали на тому, щоб відвезти їх разом до міста. Але Марі на силу відмовила їх це зробити.

— Марі, ти якась втомлена. Ти що не спала? — Анна сердито глянула на Марі.

— Так. А ти заснула б, як би знала, що сьогодні вирішиться твоя доля? — Марі хотіла пожартувати і навіть видавила посмішку, але друзі стурбовано переглянулись.

— Не хвилюйся. Поглянь, яка в тебе група підтримки? — Андрій обійняв Марі за плечі і ніжно посміхнувся).

Автобус вже наближався до зупинки. У Марі йойкнуло серце.

— Поїхали…

Дорога, що до міста, що до селища, де жила та жінка, забрала загалом близько двох годин. Але, які ж то були довгі години! Усі троє мовчали. З одного боку вони не дуже хотіли обговорювати їхні справи в автобусі, повному людей, а з іншого, — вони настільки занурилися в роздуми про те, що зараз діється і що з цього вийде, що видавалось вони навіть інколи забували дихати. Вийшовши з автобуса в селі. Їм залишалось лише знайти потрібну вулицю і будинок. Анна, завжди вміла, підмічати те що треба. Так як і цього разу, вона підслухала розмову мами Анни з подругою і, на щастя, все запам’ятала, навіть вулицю і будинок.

— Потрібно в когось запитати, як нам знайти цю адресу? — Андрій вже роззирався, щоб знайти хоч когось, у кого можна це запитати.

— Було б добре, але ж ми не будемо до людей у хвіртки грюкати? — Анна скептично звернулась до Андрія.

Марі вказала пальцем на табличку одного з будинків.

— Залишилось тільки знайти потрібний номер.

— Поки що нам щастить), — жарт Андрія не оцінили.

Марі з друзями рухались швидко по вулиці уважно вдивляючись в номери. Дійшовши майже до кінця вулиці.

— Ось він! — викрикнув Андрій не то від радощів, ні то від хвилювання, яке огортало трійку все сильніше.

Усі троє застигли на місці. Складалось таке враження, що вони зараз так постоять хвилину і повернуться додому. Зараз їм видалось, що це був найбезглуздіший з їхніх задумів.

— Ну, пішли, — рішуче сказала Анна.

— Ходімо, — видихнувши сказала Марі.

Трійка підлітків підійшла до дверей. Вони виявились закритими. Марі натиснула на дзвінок. Потім ще раз. І вони завмерли в очікуванні. Кілька секунд видавалось їм вічністю. Вони просто дивились на двері, що перед ними, не розуміючи, що діється по той бік. Друзі аж відсахнулись, коли відчинились двері. До них вийшов чоловік.

— Доброго дня, — чоловік явно був спантеличений, побачивши трійку дітей у себе на порозі. — Що ви хотіли?

— Ми… Мммм… напевно, до вашої дружини? — заговорила Марі. Вона й уявлення не мала, що потрібно говорити, бо цю частину їхньої поїздки вона якось не продумала, а варто було б.

— Діти, ви певні, що вам до нас??? Не рано ще?

— Нам дуже потрібно, — Марі не знала, що ще можна сказати. — Нам би хоча б просто побачитись.

— Ну проходьте, коли прийшли, але навряд чи дружина щось робитиме сьогодні. Свято ж велике…

— Нам тільки поговорити, — швидко перебивши чоловіка, випалила Анна.

Чоловік і досі з великою цікавістю дивився на Анну, Андрія і Марі. Він завів їх у дім і сказав почекати у вітальні. А сам зайшов до будинку. Будинок на вигляд видавався абсолютно нормальним, ніяких тобі чарівних настоянок на полицях шаф, ніякого зілля, мітел… Це був досить милий дім, світлі шпалери, світлі штори, диван. І мила, досить сучасна шафа, яка вдало пасувала до шпалер і штор. Марі здалось навіть дивним, те, що все так по — сучасному і зі смаком, адже хіба відьми не мають підтримувати свою репутацію і робити все таємничим і загадковим?

У всіх трьох кров шуміла у вухах, серце калатало так, ніби вони пограбували цей дім і їх впіймали.

За хвилину до них вийшла жінка. Досить молода. Марі подумала, що віком вона така, як і її мама. Чоловік напевно розказав, хто хоче її побачити, адже в її очах не було якогось разючого здивування. Її швидше звеселяло, те, що в неї на порозі стояло троє підлітків.

— Доброго дня, мої любі), — жінка оглянула всіх по черзі. — І що вас до мене привело?