Лілія Черен - Марта

пропонував фотографічні пластинки «Космос» (найкращі в Росії з передавання контрастних деталей), денний фотопапір, проявники, ліхтарі для проекції непрозорих картин і до них — діапозитиви. Його очі спалахнули й жадібно почали вивчати різні прилади, про кожен із яких хлопець докладно розпитував.

Ось тут уже почали позіхати дівчата. Володимирові набридло слухати їхнє ниття, і він запропонував знову розділитися, щоб потім уже зійтись увечері на ярмаркових розвагах: каруселях, гирях, силомірах, які було розташовано на площі навпроти колишнього будинку Шварцмана.

— Маєте досить часу на всілякі жіночі штучки. Я ще маю справу в грецькому монастирі, — Володимир мав на увазі один із найкрасивіших будинків Києва, на якому зараз висіли золоті літери «Ярмарковий дім» і де містилася управа ярмарку.

Так Ліна й Марта опинились удвох. Спершу кравчиня ніяковіла у присутності величної Ліни, але вже за кілька годин мандрівок між прилавків дівчина почувала себе як ніколи легко й невимушено. Блукаючи між довгих рядів, вони час від часу поверталися у розмові до майбутньої прем'єри.

— Мені здалося, що в тебе була інша ідея? — запитала Ліна, беручи до рук червоне блискуче яблуко.

— Пусте! — відмахнулася Марта. — Зовсім не революційна ідея.

— Яка?

— «Ляльковий дім» Ібсена. Нещодавно читала, дуже сподобалося.

— Хороший вибір, — посміхнулася Ліна. — Як я люблю запах дерева! Відчуваєш?

— Так! — підтвердила Марта, не відводячи погляду від прилавку з фруктами. Дивувалася, як могло щось так добре зберегтися до весни, й ніжний грушевий аромат дратував їй ніздрі.

Проминувши ряди, де гордовито вилискували різноманітні хутра — від рудої барви лисиці до бурого ведмедя — й дивували розкішшю персидські килими, дівчата підійшли до відділу тканин. Тут пропонували різну мануфактуру: Камвольного тресту, вироби Московського товариства і київського відділення Всеросійсього текстильного синдикату.

— Ось поглянь на цю матерію! — пирснула Ліна.

На прилавках лежали різнобарвні тканини, на яких працювали трактори й молотарки, мчали потяги, диміли фабрики, м'язисті селянки збирали урожай, марширували піонери, клали цеглу будівельники й вправлялися гімнастки.

— Ти можеш уявити сукню з такого? — запитала Ліна.

— Знаєш, після того, як вулицями бігали голі люди із закликами побороти сором, усе може бути, — сміючись відповіла Марта.

Саме тут їх знайшов Володимир, щоб повідомити: він купує фотографічний апарат і не збирається з ним потім тягатися, тому хай дівчата розважають сьогодні себе самі.

— Я також уже йду, — сказала Ліна.

— Чому? — з жалем запитала Марта.

— Ми з Іциком вирішили сьогодні попрацювати над музичним супроводом вистави.

— Ви ж нібито вже давно все узгодили.

Білявка трохи збентежилась, але за мить відповіла:

— Ніколи не знаєш, коли прийде найкраща ідея.

Київ, 24 квітня 1924 року
1

Рипнули двері, Маргарита обернулась і на порозі побачила Володимира. В руці він тримав пакунок, а сам розгублено роззирався довкола:

— Більше нікого немає?

— А ти читати вмієш? Я записку написала і на двері повісила. Мабуть, для тебе треба було намалювати, — відказала Маргарита, поправлючи спідницю. Вона на-півлежала на канапі, поклавши свої міцні литки, обтягнуті сіро-сталевими панчохами, на хитке бильце.

— А вже будь така ласкава, розкажи сама!

— Іцика і Сашка не буде. Репетиція завтра. Семен має за кілька годин повернутися. Десь із Тимуром Миколайовичем справи якісь вирішують. Мені до того діла немає.

— А чого ти тут?

— А не зачогокуй! Що мені вдома робити? З батьками нудитися? Думала, матиму хвилинку спокою, а тут ти приперся.

Володимир поклав на стіл пакунок і почав його розгортати.

— А що там у тебе? — запитала Маргарита, відклала книжку й підвелася з дивана. Жіноча цікавість переборювала її войовничу неприязнь до Володимира. Вже з перших днів ближчого знайомства цей хлопець почав її надзвичайно дратувати. Його практичний раціональний розум надто часто конфліктував з її емоційними й ідейними поривами.

— Мама пиріжки спекла,