Іван Іванович Білик - Яр

— Дра-ась...

Батько якось поквапливо сіпнув у відповідь головою, а мати, вставши й тицьнувши обличчям у стіну, заголосила, мов на мертве, певно, згадала й старших дітей Петра та Марію, яких носить невідомо якими вихорами, і найменшеньких, Колька та Ванька, чиї й кісточки досі в землі побіліли.

— Не впізнав? — озвався між двома приступами жіночого завивання батько, і голос видався Максимові таким нещасним і слабким, мов із репнутої макітри. Перед батьком стояла вже порожня писана миска й мостилася на краєчку столу, невідомо, як тримаючись, темно-сіра, стерта з одного боку зубами, алюмінієва ложка. Права рука батькова тихо барабанила пальцями по шолудивій клейонці, а ліва чомусь лежала на колінах під столом. Старий визирав у вікно, Максим і собі глянув, але нічого не побачив і знову здивовано зупинивсь очима на батькові. Брудна мичкувата борода Архипа Івановича дрібно сіпалася вгору. Він подивився на сина, тоді видобув з-під столу ліву руку й поклав на церату:

— Бач, що зробили з твоїм батьком...

На столі лежала сповита брудними бинтами кукса, рука була без кисті. Батько плакав, ворушачи бородою й вусами, а Максим і досі стояв у розчинених дверях, не знаючи, що й робити. Мати тільки ображено схлипувала й ні на кого не дивилася.

Першим отямився старий.

—  Ну чого кау шморгаєш, дурко?

І цей змалечку знайомий вигук, і ледь відчутна тверда нотка колишнього батькового баса немов повернули все на свої місця. Максим знав, що то ненадовго, тимчасова омана, одначе в грудях йому попустило, він підійшов і сів навпроти батька за стіл.

— Та й по тобі добре поїздили... Сивієш...

Максим підсвідомо лапнувся пучками за скроні. Сивина була в таборі сущою дрібницею, і все-таки батькове зауваження схвилювало сина. Старий покрутив брудною куксою й невесело посміхнувся:

— Було мене колодами подавило, так руку хвершал одрізав. — Глипнувши на заплакану дружину, він сказав: — Мати мені на Соловки писала, що од тебе за всі ці годи не було письма, значить і тебе немає. Думали, тебе розстріляли... — Архип Іванович пильно придивився до сина, його борода й вуса знову почали дрібно тремтіти, і він лише по якомусь часі докинув: — А ти, кау, живий...

Хлопець кисло всміхнувся. Батько засоромився своєї плаксивости й ворухнув куксою:

— Це ще в тридцять восьмому руку побило, казали, після того випустять, нащо їм каліка, а вони не випускають і не випускають. Випустили тільки аж оце в іюлі, як война почалася... — Борода й вуса так само тремтіли, голос витонів і зривався, старий пояснив: — Отакий став тонкосльозий... — Щоб якось перебити слабість, він сердито прикрикнув до жінки: — Та поможи ж, кау, стягти сорочку... ходьом надвір...

Батько поплентав з хати, стара схопилася й подріботіла за ним, і Максим у вікно бачив, як вона силкується стягти з батька почорнілу сорочку, що розповзалася в неї в руках. Нарешті знявши, скрутила її й кинула, тоді принесла віхоть соломи й усе спалила.

До самого смерку старий спав у малій кімнаті, а ввечері, прокинувшися, знову сів на своє місце за столом. Максим слухав його нервову, шарпану розповідь про Сєвєродвінськ і Соловки, каторгу та війну, але до свідомости йому доходили тільки окремі слова й речення. Про каторгу Максим намагався не думати, а війна для нього почалася зовсім недавно, у день отого бомбардування тюрми, навіть іще пізніше, коли він приплентав додому, через те в голову йому й досі не бгалися всі ті жахи, про які слухав. А батько раз по раз повторював слова, що нарешті дійшли й до Максима:

— Така сила... така сила, кау...

Максим думав про інше. І вранці, ледве дочекавшись десятої години, подався до управи. Ганна Базилевич була вже в себе. Вона явно зраділа з цього райкового візиту, але Максим вирішив триматися на поважній відстані. Чемно поздоровкавшись, він просто поспитав:

— Чому ваш вибір упав саме на мене? — Йому здалося, що поводить себе не дуже розумно, і він зашарівся.

Пані Ганна здивовано кліпнула очима, тоді заходилася говорити щось про молодість, енергійність і освіченість, але він знову перебив її й ще дужче зашарівся:

— А чому саме я мушу цим займатися?

Молода жінка не знала, що відповісти на таке запитання. Вона знервовано потяглася до сигарети, яку щойно перед Максимовим приходом запалила, та в цей час відчинилися двері й на порозі став знайомий уже Максимові службовець із двоколірною пов'язкою на рукаві.

— Пані Базилевич, вас кличуть пан... ну, комендант.

Німецька комендатура містилася через дорогу, у колишньому будинку райкому партії, там тепер висів червоний прапор із білим колом та свастикою посередині. Ганна Базилевич заквапилася, погасила сигарету в чорній скляній попільничці, кивнула черговому «зараз», і коли той вийшов, устала з-за столу й помаленьку торкнулась Максимового плеча:

— Зачекайте мене, я швидко...

І Максим лишився в кабінеті сам. Йому було мулько на стільці, він не знав, що робити, — йти додому чи таки дочекатися її, тоді, ніяково глипнувши на двері, простяг руку до барвистої коробочки з сигаретами й запалив. Зрештою, людина мусить поводитися природно й просто. Німецькі сигарети були дуже слабкі й не йшли в жодне порівняння з товченою махоркою, до якої він останніми днями звик. І чого йому, власне, треба від цієї жінки?

Допаливши сигарету й почекавши ще хвилин із десять, він вийшов із кабінету, але на вулиці, біля самого ґанку здибався з Базилевич. Жінка взяла його під руку й повела назад, Максим підкорився. У коридорі біля дверей із написом «Канцелярія» вона пропустила його вперед. Канцелярія була заставлена столами, і за кожним сиділа дівчина. Декого з них Максим пам'ятав на ім'я чи бодай з обличчя, але пані