Іван Іванович Білик - Яр

Веприках, і одне, що був наймолодший з-поміж дванадцяти братів, а друге, що роботи в господарстві й старшим не всім вистачало, — Іван, материн мазунчик, унадився до сільського попа отця Пафнутія. То так із попенятами побавиться, не без того, щоб і навкулачки, то разом із ними та батюшкою ніде до церкви. А згодом почав і допомагати йому — розпалював кадило, подавав те або се під час одправи. І потроху та помалу вивчився спершу читати церковне письмо, а тоді й звичайне. По тому, дивлячись на старання малого паламарчука, який ще й у дзвони добре бив, отець Пафнутій навчив його й писати.

Око Йван мав пильне, а пальці довгі й чутливі, тому літери з-під його пера виходили рівні та гарні, ще кращі, ніж в отця Пафнутія, бо в того від старості вже тремтіли й руки.

Батюшчині сини, покінчавши семінарію, обидва висвятились на далекі парафії, сам Пафнутій старів і старів, із плином років настільки ослаб, що навіть пера не міг у руці втримати. І саме собою вийшло так, що єдиною на всі Веприки письменною людиною лишивсь Іван, бо коли хто й здобував освіту чи в Києві, чи ще десь, то неодмінно їхав із села у світ широкий. У селі ж без письменного не можна: кому прошеніє написати, кому листа, кому, гляди, ще якусь бомагу. І Йван писав усьому селові, і виходили в нього ті прошенія та заявленій дуже гарні та барвисті, майже кожне слово кінчалося твердим знаком із хвацько закрученим досередини хвостиком. Проте одного так і не зміг йому передати отець Пафнутій: знання граматичних правил. Але, по-перше, сам батюшка не дуже тямивсь на них, а, по-друге, і сільчани не дорікали своєму писареві. А в нього виходило приблизно таке:

«Его Высокородно

Уездному Приставу Господіну Крыволапову

Прошеніе

Мы ніженодпісані хрыстіаяныь Селаъ Веприкы ныжайші Просымоъ вас ослобонытъ замкненогоъ въ нашомуъ волосномуъ управленіюъ сільського Бугаяъ понежеъ Ми вжеъ виплатылыъ Всі Деньгіь заъ Налогъ».

З великої літери Йван писав усі ті слова, які, на його думку, були найважливіші й чиє значення треба випнути.

Цікаво було й те, що після кожного такого прошенія він урочисто дописував ще один рядок, який підкреслював його освіченість:

«Заъ Негра. Руку Прыложылъ...»

І далі йшов надзвичайно хитромудрий підпис, який годі будь-кому підробити.

Таким чином Іван потроху назбирав грошей і побудував собі хату під ґонтом у повітовому центрі Ярі. Може б, отими прошеніями, та стельмахуванням, та ковальством він зібрав би копійчину й на лан стену, але почалась російсько-японська, і з Манчжурії він повернувся без великого та вказівного пальця на правій руці, а трьома можна хіба що нашкрябати крейдою на паркані якесь неподобство. До того ж і письменних людей у Веприках, а в Ярі й поготів, за цей час наросло чимало.

Однак, за Іваном так і присохло прізвисько Писар, а його дітей по-вуличному вже ніяк більше й не називали, окрім Писарчуки. Своєму єдиному синові Архипові, бо мав ще й п'ятеро дочок, Іван залишив тільки хату та клапоть стену аж під Веприками, дві десятини супісків, а сам разом із багатьма ярівчанами вмер від черевного тифу бурхливого 1920-го.

Архип частково в батька, частково ж у церковно-парафіяльній двокласовій школі навчився грамоти російської, а свої газети, уже після громадянської, почав потроху читати й сам. Коли ж у Ярі організували колгоспи, він після довгих вагань відвів до громадської стайні свою чалу з усією збруєю й реманентом, а разом із нею здав і супіски під Веприками. То було голодного тридцять другого року. А місяців через п'ять йому пощастило влаштуватись на перевалочну станцію. Це врятувало не всю родину, спочатку померли старі батьки дружини, які жили з ним, а потім і найменші сини Колько та Ванько. Петро та Марія перед голодом завербувалися на шахти, а він з дружиною та Максимом якось вижив, бо робітник мав право на хлібну картку. Знетямлені голодом сусіди подейкували, буцімто Архип штовхнув свого попередника з Лоба в яр, аби перейняти його посаду стрілочника, насправді він тільки залив, кому слід, горлянку, вимінявши в Торгсині за свою та жінчину золоті обручки десять пляшок справжньої петрівської горілки та три кільця свинячої ковбаси.

Так до тридцять шостого року й працював стрілочником, а згодом, коли начальником районної пошти став Йовхим Дереза, Архип улаштувавсь туди конюхом, почав розвозити по селах листи й газети. Наступного року Йовхима Дерезу посадили. Невдовзі забрали й Максима, а за рік по тому й Архипа, як батька ворога народу та сина попівського прихвосня. Незважаючи на перенесені страждання та доти небачений голод, у своїй п'ятдесят років, напередодні арешту, Архип Іванович був кремезний і дужий дядько з густою чорною чуприною, так само чорними вусами, й тільки до чорноти засмагла шкіра на обличчі та потилиці виказували його вік. Розмовляв колись Архип Іванович неквапно й притишено, бо голос його був розкотистий і низький, немов з порожньої діжки, тож коли тепер Максим увійшов у сіни, то не второпав, хто гомонить за дверима в хаті.

А в хаті сидів батько.

Забувши причинити за собою, Максим так і став, мов укопаний. Тепер батько чимось дуже нагадував Єсохвада, і, либонь, не самим тільки дрантям, а й сколошканою сивою мичкою бороди, занедбаними вусами й каламуттю чорних очей, які глибоко позападали під кущаві, настовбурчені брови. Та, мабуть, не це вражало в батькові, було й щось таке, чого Максим ніяк не міг зрозуміти, а коли збагнув, йому стало невимовно боляче. Уся голова старого, колись чорна, мов дьоготь, була сива — аж біла.

До горла Максимові підкотився глевкий клубок. Максим кілька разів марно силкувався проковтнути його, поки нарешті проковтнув. Тоді немов засоромився, ніяково всміхнувсь, але на одну тільки мить. Що зробили з батька... Самий кістяк та землисто-чорна шкіра.

Тоді він трохи отямився, згадав, що слід було б привітатись до батька,