Іван Іванович Білик - Яр

Ганна підвела його до незнайомої дівчини з чорним волоссям, зібраним на потилиці в кублик.

— Прошу оформити цьому панові документи й усе, що треба. Він працюватиме директором школи, — сказала дівчині папі Ганна, тоді повернула голову до Максима: — Після того зайдете до мене, добре?

У цьому останньому слові забриніло прохання, і хлопець не міг не кивнути.

Панні Ганна вийшла з канцелярії, і доки дівчина діставала з шухляди якісь папери та бланки, він намагався не підводити голови, бо відчував, що всі дивляться на нього...

— Ось пожалуста...

Дівчина простягла заповнений бланк. Максим узяв його й пішов до Ганни Базилевич. Та коли розчинив двері кабінету, пересвідчився, що став надто помисливим. То чіплявся, чого ви мене вибрали, то знову з оцим-о... «Сам же погодився, і ніхто мені не приставляв ножа до горлянки», — подумав Максим.

Ганна Базилевич не нагадувала про його дурну поведінку, і він був їй удячний за те. Жінка навіть не простягла своєї руки, щоб вітати з призначенням, а просто підсунула пачку з сигаретами:

— Ви палите?

Максим узяв і мовчки затягся легким димом. «На жаль, людство й досі не виробило якихось узагальнених норм гуманности, — знову подумав він. — Те, що одним здається злочином, інші мають його за подвиг і навпаки. Але ж людина в усі часи лишається людиною й хоче, щоб до неї підходили не з безліччю мірок, а з однією, найправильнішою. А хто знає, яка вона? Може, ця жінка скаже?..»

— Послушайте... послухайте, пане Максиме...

Він аж здригнувся, немовби Ганна Базилевич знала, про що він думає.

— ...Вас можна запросити сьогодні ввечері на небольш... на маленький... вечір? Буде тісне коло, самі свої... Поніма... Розумієте, у мене немовби день народження, і я хотіла б...

Вона крутила в руках сигаретну коробочку й не дивилась на Максима. Руки в неї були такі тендітні й випещені, що йому знову майнула думка про рояль.

Вибачте, Максе... ви, мабуть, помітили, що мені дуже важко розмовляти по-українському. Відколи взяли тата, я жила в Харкові й Києві й говорила тільки російською мовою. Мені закидали Бог знає й що, а я хотіла... Ну, понимаете... боялася. Я й вийшла заміж...

За цими словами вона чомусь густо почервоніла й почала поправляти зачіску.

— ... заміж, аби прізвище... Ну, це вже тепер не має значення. — Вона глибоко зітхнула. — То ви прийдете?

Максим подививсь їй просто у вічі:

— Там і... німці будуть?

Ганна Базилевич витримала погляд і відповіла ніби згорда:

— Я вам казала: самі свої.

Ці слова було вимовлено мовби курсивом, і хлопець кивнув:

— Добре, я прийду. А звати мене... Максим.

Ганна знову зашарілась:

— Вибачте...

Вона розповіла йому, де замешкала, і простягла через стіл руку. Несподівано для Максима потиск був енергійний і дужий.

Удома я не знав, як себе й поводити. Хотілось розповісти батькові й про всі роки після тридцять сьомого, і про те, що було останніми днями, але не наважувався. По-перше, ще не був певен, як поставиться батько до цієї моєї служби, а, по-друге, за роки на Колимі відвик ділитися з будь-ким.

Батько, перевдягнений в усе чисте, зі сповитою в білу ганчірку рукою сидів на приступці веранди й досить управно топтав люльку. Раніше він крутив цигарки з газети, і від однієї думки про це мені запекло в грудях. Я здивувався, що за стільки років кукса в нього не загоїлась, та причина виявилася в іншому. Повертаючись із Соловків, батько десь потрапив під обстріл чи бомбардування. Там йому зачепило куксу.

Я ввійшов до хати, матері десь не було. Потоптавшись коло шафи, для чогось відчинивши її й знову зачинивши, я вийшов на веранду й несподівано для себе простяг батькові папірець свого призначення. Батько прочитав і без жодного слова поклав на дерев'яну сходинку. Його знову цілком поглинув складний процес натоптування люльки однією рукою, сива голова була низько нахилена додолу, і я не міг навіть побачити, що в нього під кущуватими бровами. Колись, у дитинстві, все було простіше: побив комусь вікна — сподівайся батога, але давнє почуття ніяковости мене й зараз не полишало.

— Так каеш, дерехтором?

Я мовчав, а старий топтав і топтав великим жовтим пальцем уже давно перетоптану люльку, нарешті взяв цибух у зуби, далі добув з кишені сірники й затиснув їх між колінами.

— Дивись, як знаєш. Я тепер... — Він поворушив завинену в біле рукою: — ...каліка.

Я підняв папірчину й, тримаючи її за ріжечок, поплентав у садок. На яблунях ще висіли червонобокі, жовті та зеленаві плоди, але листя вже пойнялося золотом. Смородина так і стояла необібрана, рясно всипаючи землю чорними перестиглими ягідками. Колись мати з Марією такого б не дозволили. Вони ревно стежили, щоб у садку й на вгороді не було жодної бур'янини, а тепер усе поросло щирицею й лободою. Поміж двома десятками дерев було незатишно й сумно, і мені згадалася сестра.

Роком старша за мене Марія була мені й за няньку, і за товариша. Ми разом спали у великій кімнаті, разом їли й бігали попід оцими тепер постарілими деревами. А тепер яблук нікому було позривати. Я навіть не знав, де сестра й чи живе ще вона на світі.

Я подивився на хату. Звідси, з причілка, вона здавалася надміру високою й незграбною. Колись, може, ще до мого народження, хата сягала аж до високої груші-дулі, але ґонт на тому причілку погнив, хата позатікала й дід мій відірвав півхати по самі сіни, перенісши веранду на причілок. З одного боку