Мирослава Горностаєва - Син сонця

як він самотужки спинив оскаженілого слона та виламав йому голіруч бивні? А князь Канса? То був, нівроку, здоровань, а Крішна, тоді ще підліток, прикінчив його кількома стусанами!

— А Баларама убив вісьмох братів Канси! — всміхнувся Карна, — це ще дивовижніше, авжеж?

— Баларама може і вісьмох тигрів зв'язати хвостами! — хмикнув Дурьйодгана, — а в Крішні невідомо де й тримається ота його сила. І він і досі з вигляду юнак. Як і ти…

— Я і сам дивуюсь тому, — здвигнув Карна плечима.

— Говорять, що довга юність — то ознака напівбога…

— Я людина, друже, — засміявся Карна, — звичайна собі людина! І люблю це життя, солодке, наче мед і гірке, наче дим.

— Тож будемо насолоджуватись гостюванням, — підсумував Дурьйодгана, — цікаво, однак, скільки ж Пандави витратили на це святкування… От люди, яким усе саме падає до рук!

— Невиправний! — хмикнув Карна, побачивши заздрісні вогники в очах приятеля, — навіщо додавати гіркоти до меду?

Та Дурьйодгана продовжував злитись і мав кепський настрій до самої Індрапрастги. Настрій той, ясна річ, не поліпшився, коли перед подорожніми відкрилась пишна столиця синів Панду. А Карна був приємно вражений і довколишніми краєвидами і самим містом. Індрапрастга була чистенькою і гамірливою, а люд мав вигляд задоволеного. Пандави, котрі зустрічали гостей з підкресленою шанобою, теж, здається, забули про колишню ворожнечу. Коли розподіляли серед знаті обов'язки з тих, що виконують кшатрії, Юдгіштгіра запропонував Карні один з найпочесніших — відати розподілом милостині між мандрівними брагманами.

— Всі бо знають твою щедрість, князю Ангу, — сказав старший син Панду, і в голосі його не було насмішки.

Карна додав до виділеного Юдгіштгірою чимало власних коштів і щедро наділяв ними знавців Вед. Врешті, зостався тільки один — високий старий колись могутньої статури.

— Вітаю тебе, Карно, чи то пак Васушено, — тихо мовив старий брагман.

— Учителю! — вигукнув Карна, — це ви, учителю?

Це таки дійсно був Парашурама, все такий же бадьорий, хоч і без своєї незмінної сокири.

— Без зброї аж якось незвично, — мовив він, — а ти, Карно, таки домігся чого хотів. Я чув про подвиги князя Ангу…

— То все ніщо, порівняно з вашими звитягами, — мовив Карна шанобливо, — я прошу вас зайти до відведених мені покоїв і бути моїм гостем.

Парашурама прийняв запрошення. Карна запропонував йому почастунок і спитав:

— Що привело вас сюди? Хочете подивитись обряд? Парашурама зневажливо махнув рукою:

— За своє життя я бачив чимало молодих самозакоханих дурнів, що вважали себе володарями світу, перемігши кількох сусідніх князьків. Ні, я прийшов дивитись не на те, як будуть проводити борозну золотим ралом, що його Боги подарували нашим предкам на берегах Данапрі. І рало вже не те, і земля інша. Я прийшов, мій хлопчику, подивитись на Крішну Васудеву.

— На володаря Двараки? — спитав Карна зацікавлено, пригадавши дорожню розмову.

— Так, на володаря Двараки. — повторив задумливо старий брагман, — це дивне створіння.

— Я теж чув щось таке, учителю. Декотрі навіть говорять, що Темноликий — то втілений Вішну…

— Вішну…, - буркнув Парашурама, — хтозна… Одне відомо напевне, що син Девакі не визнає ні Вед, ні інших законів, окрім своїх власних. А деякі говорять, що він взагалі не кшатрій. Принаймні, виховувався він у родині багатого вайшьї.

- І є нині князем, — сумно всміхнувся Карна, — мені пощастило більше, бо сути не служать вайшьям. Щоправда, на відміну від мене, Крішна віднайшов свою родину.

— Тобі це і досі болить? — спитав старий.

— Трохи ниє, учителю. Адже я невразливий тілом, а не душею.

— Крішна виборов собі князівство ціною великої крови, — мовив Парашурама, — відваги йому не позичати. Він кілька разів перемагав Джарасандгу, князя Магадґи, однак, коли той зібрав трохи більше війська, просто утік з поля бою. Не з боягузтва, я певен. Просто вирішив, що йому невигідно прийняти нерівний бій. Йому байдуже, що про нього подумають інші, байдуже до законів варни. Він має невразливу душу, і ніхто не відає думки Темноликого. А ти, арію, поліг би в нерівній борні, але не відступив би ні на крок, бо горда твоя душа не зодіта в панцир.

— Це добре чи погано? — посміхнувся Карна.

— Не знаю, — серйозно сказав Парашурама, — але я не поставив би на тебе, аби твоїм ворогом був володар Двараки. Ти будеш на церемонії Аграпуджі?

— Так, учителю…

— То придивляйся уважніше до Крішни. А потім порозмовляємо.

Наступного дня Карна сидів на одному з почесних місць, обабіч Дурьйодгани, у великій залі палацу Юдгіштгіри. Відправа мала розпочатись опісля того, як гості виберуть з поміж себе головного розпорядника обряду. Посада ця була вельми поважна і призначалася найгіднішому.

Хтось назвав ім'я князя Бгішми. Але старий Дід Куру ввічливо відмовився від такої чести і, так само ввічливо, аби не образити нікого з присутніх, назвав найгіднішим володаря Двараки. Мудрий Бгішма розумів, що Пандавам і так багато хто заздрить, і не хотів, аби пішли чутки, що зарозумілі хазяї свята і розпорядником наставили родича.

Та, якщо старійшина прагнув миру, то розбурхав він зовсім не мирні пристрасті.

Коли Темноликий піднявся на місце розпорядника, серед гостей знявся гамір. Карна спочатку слухав здивовано, а тоді сині очі його загорілись гнівом. Занадто знайомим був йому подібний галас.

— Сину Ґанги! — кричав князь чедіїв Шишупала, звертаючись до Бгішми, — чому ви порушуєте звичаї? Хіба мало тут поштивих брагманів і доблесних князів? Чому ж ви поставили над нами Крішну, не князя і не брагмана?!

Бгішма розгубився і не знав, що відповісти. Плітки про походження Темноликого, ясна річ, ходили всякі, але ніхто ще ось так, прилюдно, не виступав проти нього.

Шишупала зі своїми прибічниками виступив на середину залі, продовжуючи лаяти Бгішму:

— Ви зостались зовсім без розуму, трухлявий бездітний діду, якщо вихваляєте в нашій присутньости цього пастуха! Які-такі звершив він подвиги? Це лише жалюгідний доглядач корів, і нам, князям, соромно знаходитись з ним в одному