Ілля Борщак - Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана

невеличка армія йшла у порядку із розвіяними прапорами. Козаки забезпечували відступ; велика частина населення, що лякалось московського переслідування, приєдналась до цього походу. Шведський король із жестом великого пана дав доручення своїй армії, щоб вона не наглила і цим дала українцям час спасти себе.

9 липня Карло XII, прокинувшись, почув прикру звістку, що росіяни здоганяють шведську армію. Він дав наказ спалити багаж й архіви, піддержати піхоту кіньми і таким робом випередив росіян. На лихо вночі з 9-го на 10-те шведи заблукали у лісі і через те втратили більшу частину із виграного часу. Досвітком 10 липня вони переїхали навскоки Кобеляки. Меншиков приїхав туди приблизно в 8 год. вечора, але шведська задня стежа, що жертвувала собою, щоб дати свому королеві нагоду втекти, затримувала там Меншикова весь день.

Утікачі приїхали вечором 10 липня до Переволочної, на місце, де Ворскла зливається з Дніпром. Мазепа вибрав саме той перехід, щоб робити нові перепони своїм переслідувачам, але російські відділи, що стояли залогою у краю, випередили шведів, спалили пороми і потопили всі човни на кілька миль довкола. Часу було щораз менше, і в армії починалось безладдя.

Карло XII, опинившись над берегом ріки, хотів створити новий фронт і почати зі своєю маленькою армією новий бій. Мазепа благав його залишити цю думку і йому вдалось переконати короля. Але король знову не знав, куди втікати: на Крим чи на Туреччину? Гетьман і тут вмішався: знаючи прегарно ці околиці, радив добратись якнайшвидше до Бендер», ближчих і легше доступних, ніж Крим.

Шведський король, зваживши всі можливості, все ще вагався, чи спасати себе. Лєвенгавпт у розпуці навколішки благав його вислухати розумних, тверезих рад. Король на всі благання відповідав своє:

— Волію попасти у руки ворога, ніж покинути свою армію. Що ж можуть зробити зі мною росіяни, коли матимуть мене у себе?

— Нехай Бог нас береже від такого нещастя, — відповів Гіллєнкроок. — Росіяни тягтимуть вас за собою по всьому краю, а потім приневолять підписати договір, що буде ганьбою для Швеції.

Король надалі не піддавався і все ще боронився проти благальних слів. Він хотів лишитись сам і аж після довгих роздумувань рішився від'їхати.

Він призначив Лєвенгавпта головним комендантом Дніпрової армії, взявши із собою генералів Спарра, Лягенкрону, Гіллєнкроока, державного секретаря Мюллєрна, своїх трабантів і сотню вояків екскорту.

Запорожці спасали втікачів, навчаючи їх, як мають переправлятись через ріку: люди верхи тримались грив коней, які йшли вплав. Для короля та його дружини побудували пороми. Тому, що попередні линви були знищені, козаки мусили придумати дотепний спосіб, як тягнути ці прихапцем збудовані пороми. Вони прив'язали свої коні до понтонів мотузками, які тримали самі руками або зубами і так тягнули пороми. Переправа через Дніпро скінчилась десь опівночі.

Мазепа переправився через ріку з кількома особами із своєї дружини, кількома жінками та двома боченятами золота. Повіз Карла XII поставили на кілька човнів, сполучених разом. Заки король покинув берег, Лєвенгавпт підійшов до нього зі словами:

— Ваша високосте! Я бідна людина. Коли зі мною трапиться якесь нещастя, не забувайте за мою рідню.

І старий генерал поцілував короля у руку.

Армія Лєвенгавпта відпочивала на берегах Дніпра аж до світанку. Військо Меншикова появилось із першим сонячним промінням; було їх 10000 піхотинців і кінних, що майже падали від утоми, бо погоня не була легка. Шведи, не маючи точних розпоряджень, не знали, на що рішатись. Лєвенгавпт хотів виграти трохи часу, щоб Карло XII міг від'їхати вперед і тому вислав послів до Меншикова з пропозицією якогось порозуміння. Між шведами не лишилось більш 7000 здорових людей, решта — це були недужі або ранені.

Тоді можна було побачити єдину у своїм роді сцену з історії всесвітньої війни. Головний полководець Лєвенгавпт зібрав своїх полковників і казав їм звернутись із запитом до поодиноких відділів, чи вояки почувають себе у спромозі воювати далі; зразкова шведська армія заслужила собі на таку форму пошани. Три полки заявили, що хотять змагатись до смерті; одна сотня була навіть ображена, бо коли її комендант підійшов до неї, вояки лежали на землі, читаючи Біблію.

— Чому нині звертаються до нас із таким запитом? — відповідали вояки, — давніше казали нам «уперед!», і ми йшли…

Але інші частини охляли і вагались, почуваючи, що виснажені; дисципліна серед них слабла…

Меншиков настоював на тому, щоб дістати якнайхутчішу відповідь. Лєвенгавпт затягав розмову аж до полудня, а потім, переконаний, що королеві не загрожує вже небезпека, піддався. Умови цієї піддачі були тяжкі для шведів і ще тяжчі для козаків, яким москалі відмовляли права виступати у характері рівнорядних противників. Козаків виключали від умов капітуляції; Лєвенгавпт негідно відрікся своїх товаришів зброї.

Нашим землякам залишались хвилі Дніпра, бо вони воліли йти майже на певну смерть, ніж на муки; тільки нечисленним удалось перебратись на другий беріг. Московське військо йшло швидко вперед і взяло ще у полон 500 запорожців, які згинули на страшних муках за наказом царя, що тим часом під'їхав до Переволочної. «французька Газета» писала 21 вересня 1709 р.: «Немилосердний цар був спрагнений української крові».

З черги російська кіннота переправилась через Дніпро, здоганяти переможених володарів. Карло XII і Мазепа втікали вже тоді верхи дикими полями.

Як далеко можна було сягнути зором, скрізь простягався безмежний одноманітний степ: люди й звірята щезали зовсім у високому лісі зілля, де кожний слід вкривали трави, що зачинялись за ними, як мур поза караваною. На овиді ні диму, ні найменшого знаку, який стверджував би, що там ворухаються живі істоти, — замість деревини глибоке море рістні з численною дичиною. Міста і села щезли під час великої руїни. Мазепа, який добре знав ті широкі простори, став провідником невеличкого війська, і, прямуючи щораз більше на південний схід, пірнув у цьому степовому прилісі. Коні знайшли там багато паші, але люди, що були приневолені жити тільки з ловів, мусили обережно поводитись із своїми харчами. Карло XII, який завсіди ставав прикладом для інших, задовольнявся невеличкою пайкою вівсяної каші.

Втікачі спасли себе. Коли гетьман мав уже щодо цього певність, відчув, що сили його покидають і сів на віз з одною землячкою, яка його доглядала. Фізично він почував себе щораз слабше, зберігаючи при цьому всі сили свого незвичайного інтелекту. Його ясна пам'ять давала йому змогу вести своїх товаришів певною ходою крізь відомі йому степи, якими він ширяв стільки разів під час своїх боїв із бусурманами; на цих просторах він придбав собі славу зі зброєю в руках і їм завдячував своє гетьманське становище.

Втікачі