Наталія Миколаївна Яковенко - Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

до відсічі рицарям, але й до розширення кордонів, аби потенційно примножити власні сили. У другій половині XIII – на початку XIV ст. на історичній арені виростає нове державне утворення, найхарактернішою рисою якого є двоетнічність, бо творців у нової держави від самої колиски було двоє – балти, мешканці сучасної Литви, та їхні сусіди-слов'яни, жителі нинішньої Білорусі. Розширення його території на південь, на землі майбутньої України, навряд чи можна кваліфікувати як завоювання в строгому сенсі. Так, за великого князя Вітеня (бл. 1295–1316) при невідомих обставинах, цілком непомітно на загальнополітичному тлі, до литовсько-білоруської держави переходять Підляшшя і Турово-Пінщина. Ще більш окресленим стає рух на південь за наступника Вітеня, великого князя Ґедиміна (бл. 1275–1341).

Перший удільний періoд

Існує легендарний переказ про похід Ґедиміна на Київ у середині 20-x років XIV ст., достовірність якого лишається спірною. Однак у будь-якому разі перші заходи Литви, спрямовані на опанування Київської землі, відносяться до цього періоду. Впродовж кількох десятиліть її територія знаходилася ніби під двома сферами впливу: північною – литовською і південною – ординською. У 40-x роках XIV ст., скориставшись тимчасовим ослабленням Орди в чергових міжусобних сутичках, середній син Ґедиміна Коріат-Михайло розпочинає наступ на Поділля, a за наступника й сина Ґедиміна, нового великого князя литовського Ольґерда, активізуються наступальні дії на Чернігово-Сіверщину та Наддніпрянщину, чому сприяв політичний розкол у Золотій Орді, яка з кінця 50-x років перетворилася на арену запеклої міжусобної війни. На зламі 50-60-x років Ольґерду вдалося витиснути ординців з Гомельщини, Чернігівщини, Переяславщини. Помітну роль у боротьбі за Україну відіграла битва на р. Синіх Водах, що сталася восени 1362 р. Військо Ольґерда, який особисто брав у ній участь, складалося з відбірної дружини його рицарів, a також із загонів місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини і відділів Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля. Суперниками коаліційних русько-литовських сил виступали троє татарських беґів, правителі Кримської, Перекопської і Джамбойлуцької орд, що виділилися в першій половині XIV ст. з колишнього улусу Ногая і контролювали Поділля та степові території Північного Причорномор'я. Перемога на Синіх Водах відсунула межі території, підвладної Золотій Орді, на Дніпрі до порогів, a на Дністрі – до його чорноморського гирла, що звільняло від татарської залежності Поділля і південні регіони Київщини.

* * *

Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії – державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж близько 90 % населення складали русини, тобто білоруси та українці. Руська мова стає офіційною мовою урядових органів та великокнязівського двору, руські традиції публічного побуту й інститути влади утверджуються в якості державних. До кінця XIV ст. Велике князівство Литовське лишалося, вживаючи осучаснених понять, свого роду федерацією земель-князівств, у тому числі українських – Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним з них правив удільний князь, правда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, a з литовської – Ґедиміновичів. Київським і Чернігово-Сіверським володарями, зокрема, стали сини великого князя Володимир і Дмитро-Корибут Ольґердовичі. На Волині княжить молодший брат Ольґерда Любарт, a після нього – Любартів син Федір, на Поділлі – племінники Ольґерда князі Коріатовичі.

Охрещені за Руським обрядом, поодружувані з руськими княжнами, привчені до традицій місцевого побуту, ці правителі не сприймалися як чужинці-завойовники, ба навпаки – перебували у доброму порозумінні з руською знаттю, яка цілком поділяла сепаратистські настрої своїх правителів, що вважали себе незалежними від столичного Вільна. Власну монету б'є в Києві Володимир Ольґердович, титулуючись з Божої ласки князем Київським; мало зважає на митрополію Дмитро-Корибут, проводячи власну зовнішню політику в партнерстві з близькими сусідами по прикордонню – московським і тверським князями; не обтяжують себе обов'язками підданства на далекому Поділлі брати Коріатовичі, постійно заклопотані сусідством татар. По руських князівствах розгортаються масштабні фортифікаційні роботи, ініційовані правителями-Ґедиміновичами. Так, у Києві в другій половині XIV ст. на високому пагорбі над ремісничим Подолом і Княжою Горою з наказу Володимира виростає просторий і міцний замок з дубових колод, що проіснував з певними перебудовами до середини XVII ст. За Любарта Ґедиміновича зазнає суттєвої модернізації Луцький замок, споруджений наприкінці XIII – у першій чверті XIV ст.: надбудовується ще по одному ярусу до його веж і на 3–4 метри піднімаються замкові стіни, обладнані бійницями, пристосованими для вже поширеної на той час вогнепальної зброї. Вражає потужність оборонного будівництва на Поділлі, започаткованого при Коріатовичах, особливо – докорінна перебудова фортеці і міських укріплень неприступного Кам'янця та Скали Подільської. Сказане свідчить на користь того, що Ґедиміновичі не почували себе на Русі людьми тимчасовими.

Не помітно змін і в становищі корінних мешканців Русі. За боярами-воїнами закріплено їхні родові землі, з яких належить служити збройну службу на виклик князя-володаря; як і давніше, продовжує жити по містах торговий і ремісничий люд у праві міському руському. Врешті, стрімко підносяться багатство і вплив церкви, що отримала ревних і щедрих прозелітів у особах новонавернених язичників. Наприклад, щедрим патроном Києво-Печерського монастиря стає Володимир Ольґердович, похований згодом в Успенському соборі головної святині Русі. Про погляд київського князя на свою роль в церковному житті свідчить такий красномовний епізод: коли в 1383 р. Константинопольський патріарх висвятив на Київську митрополію виходця з Києво-Печерського монастиря Діонісія, кандидатура якого з політичних міркувань була небажаною для Києва, Володимир наказав ув'язнити новопоставленого митрополита, заявивши йому: Пішов єси на митрополію в Царград без нашого повеління.

Тож невідомо, як би склалася в майбутньому доля України і чи не було б сьогодні на її теренах кількох незалежних держав, що виросли з князівств литовської удільної доби, якби не випадок, котрий з багатьох причин став переломним.

Кревська унія 1385 р. Яґайло і Вітовт

У 1370 р. помирає без нащадка чоловічої статі останній польський король з династії П'ястів Казимир III Великий. Престол успадкувала його онука Ядвіга, a за чоловіка для неї після довгих дебатів Пани радні вирішують запросити найвигіднішого партнера по боротьбі з німецьким Орденом – тодішнього великого князя литовського Яґайла Ольґердовича. Платою за польську корону мусило стати визнання її зверхності над землями Великого князівства. Така акція зміцнювала розхитану власними внутрішніми суперечностями Польщу і влаштовувала Яґайла, позиції якого в Литві складалися досить непевно. Передсмертна воля Ольґерда, що вмираючи (1377) заповів престол не комусь із старших синів, a молодшому, та ще й від другої жінки Яґайлові, викликала напругу всередині клану русифікованих Ольґердовичів. З іншого боку, розчищаючи дорогу до влади, Яґайло наказав убити