Павло Вежинов - Сліди залишаються

дужа рука схопила хлопчика і, мов пір’їнку, вкинула його всередину. Пешо упав на коліна, боляче вдарився лобом об щось гостре і майже знепритомнів.

Опам’ятався Пешо від грюкання дверей і різкого клацання засувки, Першою думкою було — одчайдушно крикнути на весь голос: — Рятуйте!

Та він не крикнув. Почуття сорому і власної гідності перемогло навіть в цю страшну хвилину. Він міцно стиснув зуби, готовий боротися на життя і смерть, дряпати, кусати — але не здаватися злочинцям без жорстокого бою.

Раптом яскраве електричне світло залило прихожу.

Нічний пост

Не тільки Пешо не міг заснути цієї ночі. Те ж саме, хоч з деяких інших причин, сталося з Юлією.

Вдома чекали неприємності. Мати, відчинивши їй двері, одразу вхопила дівчинку за вухо і ні на мить не випускала її, відвела у батьків кабінет. Професор, ще досить молода людина з тонким, гарним, блідим обличчям, зустрів. Її сердито, як ніколи досі.

— Де ти була до цього часу? — спитав він похмуро.

— Гралася! — пробелькотіла злякана Юлія.

— Хто грається на вулиці до десятої години? Лише шибайголови повертаються додому в такий час!

Юлія розсудливо замовкла, не зводячи з батька своїх ясних гарних очей.

— За це я забороняю тобі виходити з дому весь тиждень! — сказав усе так само сердито батько і нервовим жестом надів великі рогові окуляри. Це, як завжди, означало, що розмову закінчено.

— Добре! — промимрила тихенько Юлія, і очі її враз налилися сльозами.

Від цих сліз суворість професора одразу розтопилася, як шматочок воску. Він розгублено кашлянув, зняв окуляри і сказав лагідним голосом:

— Ну, ну, що це за сльози! Велике лихо скоїлось!

— Та я не плачу! — майже заскиглила Юлія, і з її очей ще дужче полилися сльози.

Професор зовсім розгубився.

— Що це? Почекай, ми не зрозуміли одне одного! Я сказав — весь тиждень не виходити, а це значить — не виходити без дозволу! Тільки це і більше нічого!

— Добре, татку! — тихо відповіла Юлія, вкладаючи в маленьке слово «татку» таку покірну ніжність, що професор зовсім розкаявся в своїй суворій поведінці.

— Ну, йди! — сказав він, ледве переборюючи в собі бажання приголубити біляву кучеряву голівку.

Юлія вийшла з кабінету, задоволена магічною силою своїх сліз. Ні, нічого не могло зіпсувати її настрій цього вечора. Вона повечеряла, як уві сні, — весь час в ЇЇ голові вертілися слова Пешо про неї. От вона розумна і до того ж симпатична, а що гарненька — це й сліпий може бачити. Чого їй ще треба на світі! Ех, зрозуміло, гратися в компанії хлопчиків чудово, а це теж майже обіцяно, немає потреби зараз більше турбуватися.

Лежачи в ліжку, Юлія вирішила пригадати всю.розмову цього вечора — слово за словом, щоб переконатися, чи не забула вона чогось приємного. Дійшовши до ласкавого відзиву Пешо про Живку, вона нахмурилась і швидко пропустила його. Правильно, Живка розумна, та й гарненька, хоч у неї ноги таю тонкі, але ніде не сказано, що вона симпатична, а, крім того, живе вона десь на іншій вулиці. Взагалі, тут немає нічого страшного!

Юлія й далі згадувала з розмови лише ті місця, які були для неї приємні, і кілька разів повторювала їх собі. Перебравши розмову до кінця, вона стривожилась. Що означали загадкові слова Пешо — треба перевірити ключем Тороманова замок у квартирі інженера Дончева? Юлія згадала, що ще тоді серце її пройняв холодний жах, і вона, здригнувшись, оглянулась на хлопчиків. Чи не надумав Пешо чогось небезпечного? Вона одна добре відчувала його запальну вдачу і сміливий, непохитний дух, який не міг миритися з половинча-тістю. Чи не штовхне все це його до якогось нерозумного рішення?

Поволі тривожні думки набрали виразнішого характеру. А що, як Пешо вирішить перевірити серед ночі ключем Тороманова квартиру диверсантів? Щось в його тоні, в особливому блиску очей, здавалось, говорило, що він не далекий від цієї думки. І чому Пешо так наполягав на тому, щоб повідомити міліцію тільки другого дня? Чому він не погодився піти зараз же? Чи не тому, щоб мати час уночі перевірити квартиру?

Ця думка здалася їй настільки ймовірною, що вона тривожно закрутилась у постелі, А коли згадала, як Пешо просив у Живки ключ від парадних дверей будинку, Юлія ледве не схопилася на ноги від хвилювання. Навіщо він узяв ключ, коли вже вирішив другого дня повідомити міліцію? Ні, ні, напевно цієї ночі він все-таки піде в чужий будинок і перевірить ключем Тороманова, чи можна відімкнути двері!

Раптом дівчинку охопив холодний жах. А що як схоплять його там бандити? Що станеться з ним? Очевидно, його вб’ють і труп викинуть на вулицю! На мить він уявився їй, простертий і закривавлений, і вона мало не охнула. Ні, цього не повинно бути — ні в якому разі, ні в якому разі не повинно бути! Після жаху її раптом охопив приступ рішучості. Вона мусить обов’язково зробити щось таке, щоб перешкодити цьому.

Але що зробити? Піти просто до нього і поговорити? Ох, це неможливо — як вона дзвонитиме серед ночі в чужу квартиру? Вона хотіла встати, але згадала, що це неможливо: батько не ліг ще, вона чула крізь свої тривожні думки легке постукування його друкарської машинки.

Бувало він працював допізна в кабінеті, тихо стукав на машинці і йшов у спальню, коли Юлія давно вже спала. Але вона не знала, що в такі хвилини молодий професор спинявся на півхвилини біля її постелі, ніжно мовчки дивився на неї, потім майже навшпиньках ішов відпочивати. Юлія спала у вітальні і завжди перед тим, як зайти в спальню, батько проходив повз неї.

Цього разу професор теж працював до півночі, і Юлія протягом усього цього часу не заплющила очей, благаючи його в думках припинити, нарешті, роботу і піти спати. В рою заплутаних думок визрів уже план дії. З вікна, яке дивилося на вулицю, добре видно було вхід до будинку, де жив Пешо. Чудово, тоді вона буде спостерігати крізь відчинене всю ніч вікно, чекаючи, поки він вийде на вулицю. Як тільки він з’явиться, Юлія покличе його, скаже, що він не має права ходити туди, налякає його — так, так, вона усе зробить, але не допустить, щоб його вбили! Тільки б скоріше ліг батько, щоб Пешо не вийшов, поки вона лежить тут, у постелі! Ні, не вийде! Хтось наче підказував їй, що він не зробить цього, доки всі люди не поснуть.

Нарешті, батькова машинка перестала працювати, в кабінеті почулися кроки. Юлія обернулася до стіни, скрутилась калачиком і завмерла. Нехай, пройшовши повз неї,