Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том I

з нетерпінням чекають його, — подумав він, — адже його не було більше ніж п’ять годин. Зрадівши, він притулив руки до вуст, і гучна луна далеко понесла веселий клич, яким він попереджував про своє повернення. Молодик прислухався, чекаючи на відповідь. Ані звуку, крім його власного крику, що прогримів у похмурих, мовчазних ущелинах і знову роздався луною. Він крикнув іще раз, гучніше, і знову не почув жодної відповіді від друзів, яких нещодавно залишив тут. Серце його огорнула несподівана, моторошна тривога; він схвильовано рушив уперед, скинувши з плечей свою ношу.

Обігнувши скелю, Джеферсон Гоуп побачив місце, де раніше горіло вогнище. Там ще куріла купа попелу, але схоже було, що після того, як він пішов, вогонь більше не розпалювали. Довкола панувала та сама мертва тиша. Усі його страхи почали справджуватись; він підбіг ближче. Біля залишків вогнища не було жодної живої істоти: коні, старий, дівчина — всі зникли. Зрозуміло було, що тут сталася якась неждана, страшна біда — біда, що спіткала їх усіх, не залишивши жодного сліду.

Для Джеферсона Гоупа це був жахливий удар, він відчув, як у нього паморочиться голова, і сперся на рушницю, щоб не впасти. Проте він був людиною дії й швидко подолав свою мимовільну слабкість. Вихопивши з попелу обгорілий шмат дерева, він роздмухав його, поки той не загорівся, і з цим смолоскипом заходився оглядати невеликий табір. Уся земля була витоптана кінськими копитами, — отже, втікачів перейняв великий загін вершників, а з напрямку слідів було видно, що звідси вони повернули назад, до Солт-Лейк-Сіті. Переслідувачі, мабуть, забрали з собою обох його друзів. Джеферсон Гоуп майже переконав себе, що це так, аж раптом помітив таке, що кожен нерв його тіла здригнувся. З одного боку табору виднілась купка червонястої землі, — раніше її тут не було. Поза всяким сумнівом, то була свіжа могила. Молодий мисливець підійшов ближче й побачив, що з землі стирчить палиця, в розщеплений кінець якої встромлено папірець. На папірці він прочитав короткий, але вичерпний напис:

Джон Фер’є

з Солт-Лейк-Сіті.

Помер 4 серпня 1860

Мужнього старого фермера, що його він покинув кілька годин тому, вже не було на світі — і це все, що написали на його могилі. Джеферсон Гоуп дико озирнувся, шукаючи другої могили, проте її не було й сліду. Люсі забрали з собою ці чудовиська — вона приречена стати однією з жінок у гаремі сина старійшини. Зрозумівши, що долю її вирішено й що він неспроможний змінити її, хлопець щиро пошкодував, що не лежить разом із старим у цій тихій могилі.

Проте його бадьора вдача знову подолала неміч, яку породжує зневіра. Якщо він не в змозі допомогти дівчині, то принаймні може присвятити своє життя помсті. Поряд із терпінням та наполегливістю у вдачі Джеферсона Гоупа була і мстивість — це, мабуть, передалося йому від індіанців, серед яких він зростав. Стоячи біля згаслого вогнища, він відчував, що втішити його може тільки нещадна відплата ворогам, скоєна його власною рукою. Віднині свою сильну волю і невтомну енергію він присвятить лише одній меті. Блідий і понурий, хлопець попрямував туди, де кинув м’ясо забитого барана, потім запалив вогнище й приготував харч на кілька днів. Поклавши м’ясо в торбу, він, незважаючи на втому, рушив назад через гори, слідами «ангелів помсти».

П’ять днів, трохи не падаючи від знемоги, позбивавши ноги до крові, молодик мандрував тими самими ущелинами, де нещодавно проїздив верхи. Вночі він засинав на кілька годин десь серед каміння, але ще до схід сонця вставав і йшов далі. Шостого дня він дістався Орлиної ущелини, звідки почалася їхня невдала втеча. Гоуп побачив перед собою гніздо святих. Знесилений, виснажений, він сперся на рушницю й люто змахнув кулаком у бік мовчазного міста, що розкинулося внизу. На головних вулицях він помітив прапори — там, мабуть, щось святкували.

Поміркувавши над тим, що то може означати, він почув кінський тупіт — до нього наближався якийсь вершник. Коли той під’їхав, Гоуп упізнав у ньому мормона на ім’я Каупер, якому не раз мав нагоду прислужитися. Він підійшов до нього, сподіваючись випитати хоч що-небудь про долю Люсі Фер’є.

— Я Джеферсон Гоуп, — мовив він. — Чи пам’ятаєте ви мене?

Мормон поглянув на нього з неприхованим подивом — справді, важко було впізнати в цьому брудному бурлаці з мертвотно-блідим обличчям та лютими, дикими очима колишнього дженджуристого молодого мисливця. Коли він урешті переконався, що перед ним усе-таки Джеферсон Гоуп, подив на його обличчі змінився жахом.

— Ви збожеволіли! Навіщо ви прийшли сюди?! — вигукнув він. — Якщо хтось побачить, що я розмовляю з вами, нам кінець. Свята Рада Чотирьох наказала заарештувати вас за допомогу Фер’є втекти!

— Я не боюся ні їх, ні їхніх наказів, — твердо відказав Гоуп. — Ви, Каупере, повинні щось знати про них. Благаю всім, що є для вас найдорожчим, — дайте мені відповідь на кілька запитань. Адже ми завжди були друзями. Не відмовте мені, заради Бога.

— Що вам треба? — занепокоєно спитав мормон. — Швидше. Скелі тут мають вуха, а дерева — очі.

— Що сталося з Люсі Фер’є?

— Її вчора повінчали з молодим Дребером. Та що це з вами? Ви аж змертвіли!

— Дурниці, — ледве промовив Гоуп побілілими вустами і сів на камінь. — То ви кажете, повінчали?

— Так, учора, через те й прапори біля храму вивісили. Молодий Дребер та молодий Стенджерсон усе сперечалися, кому ж вона дістанеться. Обидва були в загоні, що вирушив навздогін, і Стенджерсон застрелив її батька, — це начебто давало йому перевагу; але на Раді Дреберових прибічників було більше, і Пророк віддав дівчину йому. Та здається мені, що ненадовго: вчора з обличчя її було видно, що вона от-от помре. Не жінка, а привид. Ви вже йдете?

— Так, іду, — сказав Джеферсон Гоуп, підводячись. Обличчя його, бліде, застигле, скидалося на різьблення з мармуру, і лише очі палали недобрим вогнем.

— Куди ж ви підете?

— Не має значення, — відповів він, закинув рушницю на плече й подався до ущелини, а звідти — в самісіньке серце гір, до лігвищ хижих звірів. Серед них не було лютішого й небезпечнішого звіра, ніж він сам.

Мормонове пророкування збулося. Чи то вразила Люсі страшна батькова смерть, чи нестерпний силуваний шлюб, але бідолашна дівчина, яка більше ні разу не підвела голови, почала скніти й за місяць померла. Її п’яниця чоловік,