Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

їв. На столі перед ним диміла велика фотографічна кювета, ущент наповнена пареними висівками. Не звертаючи ні на кого особливої уваги, він зачерпував висівки широкою долонею, м’яв їх пальцями, як плов, і утворену кульку запихав до рота, рясно посипаючи крихтами бороду. При цьому він хрусткотів, цмокав, рохкав, схрапував, схиляв голову набік і мружився, неначе від величезної насолоди. Час від часу, не перестаючи ковтати і давитись, він починав хвилюватись, хапав за краї чан з висівками та відра з відвійками, що стояли поряд із ним на підлозі, і щоразу присував їх до себе ближче і ближче. На іншому кінці стола молоденька відьма-практикантка Стелла з чистими рожевими вушками, бліда й заплакана, з тремтячими губками, нарізала буханці хліба величезними куснями і, відвертаючись, підносила їх Вибігаллі на витягнутих руках. Центральний автоклав був розкритий, перекинутий, і навколо нього розтеклася чимала зеленкувата калюжа.

Вибігалло раптом промовив нерозбірливо:

— Гей, дівко… це-во… молока давай! Лий, значиться, просто сюди, у висівки… Сіль ву плє, значиться…

Стелла поквапно підхопила відро і плюснула в кювету молочні відвійки.

— Ех! — вигукнув професор Вибігалло. — Посуд малий, значиться! Ти, дівко, як тебе, це-во, просто в чан лий. Будемо, значиться, з чана їсти…

Стелла почала перевертати відра в чан із висівками, а професор, схопивши кювету, як ложку, заходився черпати висівки і запихати в пащеку, яка розкривалась неймовірно широко.

— Та ж зателефонуйте! — жалібно закричала Стелла. — Він же зараз усе доїсть!

— Телефонували вже, — сказали в натовпі. — Ти краще від нього відійди все-таки. Йди сюди.

— Ну, він прийде? Прийде?

— Сказав, що виходить. Калоші, значиться, надягає і виходить. Відійди від нього, тобі кажуть.

Я, нарешті, зрозумів, у чому річ. Це не був професор Вибігалло. Це був новонароджений кадавр, модель Людини, невдоволеної шлунково. І дякувати Богу, бо я вже було подумав, що професора розбив мозковий параліч. Як наслідок напруженої роботи.

Стелла обережненько відійшла. Її схопили за плечі та втягнули в натовп. Вона сховалася за моєю спиною, вчепившись мені у лікоть, і я одразу ж розправив плечі, хоча не розумів ще, у чому річ і чого вона так боїться. Кадавр жер. У лабораторії, наповненій людом, стояла неймовірна тиша, і було чутно тільки, як він сопе і хрускотить, неначе кінь, і шкребе кюветою по стінках чана. Ми дивилися. Він зліз із стільця та занурив голову в чан. Жінки відвернулися. Лілечці Новосмєховій стало погано, і її вивели в коридор. Потім ясний голос Едика Амперяна промовив:

— Добре. Будьмо логічні. Зараз він прикінчить висівки, потім доїсть хліб. А потім?

У передніх рядах виник рух. Натовп потіснився до дверей. Я починав розуміти. Стелла сказала тонесеньким голоском:

— Ще оселедцеві голови є…

— Багато?

— Дві тонни.

— Добре, — сказав Едик. — І де ж вони?

— Вони повинні подаватися по конвеєру, — повідомила Стелла. — Тая пробувала, а конвеєр поламаний…

— Між іншим, — сказав Роман голосно, — уже дві хвилини я намагаюся його пасивізувати, і абсолютно безрезультатно…

— Я теж, — признався Едик.

— Тому, — сказав Роман, — було б дуже добре, якби хто-небудь з особливо бридливих зайнявся налагодженням конвеєра. Як паліатив. Є тут хтось ще з магістрів? Едика я бачу. Ще хтось є? Корнєєв! Вікторе Павловичу, ти тут?

— Немає його. Може, за Федором Симеоновичем збігати?

— Я думаю, поки що не варто турбувати. Впораємось якось. Едику, давай-но разом, зосереджено.

— В якому режимі?

— У режимі гальмування. Аж до тетанусу. Хлопці, допомагайте всі, хто вміє.

— Одну хвилинку, — сказав Едик. — А якщо ми його пошкодимо?

— Так-так-так, — втрутився я. — Краще не треба. Нехай уже він краще мене зжере.

— Не хвилюйся, не хвилюйся. Ми будемо обережні. Едику, давай на дотиках. В один дотик.

— Почали, — сказав Едик.

Стало ще тихіше. Кадавр вовтузився у чані, а за стіною перемовлялися і постукували добровольці, котрі намагалися полагодити конвеєр. Минула хвилина. Кадавр виліз із чана, втер бороду, сонно подивився на нас і раптом спритним рухом, неймовірно далеко витягнувши руку, хапнув останній буханець хліба. Потім він розкотисто відригнув і відкинувся на спинку стільця, склавши руки на величезному здутому череві. Його обличчям розлилося блаженство. Він посопував і безтямно усміхався. Він був безсумнівно щасливий, як буває щасливою украй стомлена людина, діставшись нарешті до бажаного ліжка.

— Подіяло, здається, — з полегшеним зітханням сказав хтось у натовпі.

Роман із сумнівом підібрав губи.

— Я так не думаю, — ввічливо сказав Едик.

— Може, в нього заведення скінчилося? — сказав я з надією.

Стелла жалібно повідомила:

— Це просто релаксація… Пароксизм задоволення. Він скоро знову прокинеться.

— Слабаки ви, магістри, — сказав мужній голос. — Пустіть-но мене, піду Федора Симеоновича гукну.

Усі перезиралися, невпевнено усміхаючись. Роман замислено грався умклайдетом, катаючи його на долоні. Стелла тремтіла, шепочучи: «Що ж це буде? Сашко, я боюся!» Що стосується мене, то я випинав груди, супив брови і боровся з палким бажанням зателефонувати Модестові Матвійовичу. Мені страшенно хотілося зняти з себе відповідальність. Це була слабкодухість, і я був безсилий перед нею. Мод ест Матвійович уявлявся мені зараз зовсім в особливому світлі, і я з надією згадував захищену минулого місяця магістерську дисертацію «Про співвідношення законів природи та законів адміністрації», де зокрема доводилося, що раз по раз адміністративні закони з огляду на свою специфічну непорушність виявляються більш дієвими, ніж природні та магічні закономірності. Я був переконаний, що варто було би Модестові Матвійовичу з’явитись тут і заволати на упиря: «Ви це припиніть, товаришу Вибігалло!» — як упир негайно би припинив.

— Романе, — сказав я недбало, — я думаю, що в крайньому випадку ти здатен його дематеріалізувати?

Роман засміявся і поплескав мене по плечу.

— Не бійся, — сказав він. — Це все іграшки. З Вибігаллою тільки зв’язуватись не хочеться… Цього ти не бійся, ти он того бійся! — Він вказав на другий автоклав, що мирно поклацував у куті.

Тимчасом кадавр раптом неспокійно заворушився. Стелла тихенько вискнула і притиснулася до мене. Кадаврові очі розплющилися. Спершу він нагнувся і зазирнув у чан. Потім погримів порожніми відрами. Потім завмер і якийсь час сидів нерухомо. Вираз вдоволення на його обличчі змінився виразом гіркої образи. Він припинявся, швидко обнюхав, ворушачи ніздрями, стіл і, витягнувши довгого червоного язика, злизнув крихти.

— Ну, тримайтеся, хлопці… — прошепотіли в натовпі.

Кадавр запхав руку в чан, витяг кювету, оглянув її з усіх боків і обережно відкусив край. Брови його стражденно підвелися. Він відкусив ще шматок і захрустів. Обличчя його посиніло, немовби від сильного роздратування, очі зволожились, але він кусав раз за разом, поки не зжував усю кювету. Майже хвилину він сидів у задумі, мацаючи пальцями зуби, потім повільно пройшовся поглядом по