Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

була лузга, зовнішнє. Вони були магами тому, що дуже багато знали, так багато, що кількість перейшла у них, нарешті, в якість, і вони мали зі світом інші стосунки, ніж звичайні люди. Вони працювали в інституті, що займався насамперед проблемами людського щастя і сенсу людського життя, але навіть серед них ніхто точно не знав, що таке щастя і в чому саме сенс життя. І вони прийняли робочу гіпотезу, що щастя в неперервному пізнанні невідомого і сенс життя у тому ж. Кожна людина — маг у душі, але вона стає магом тільки тоді, коли починає менше думати про себе і більше про інших, коли працювати їй цікавіше, ніж розважатись у старожитньому значенні цього слова. І напевно, їхня робоча гіпотеза була недалека від істини, оскільки, так само як праця перетворила мавпу на людину, так само відсутність праці у значно коротші терміни перетворює людину на мавпу. Навіть гірше, ніж на мавпу.

У житті ми не завжди помічаємо це. Нероба і гульвіса, розпусник і кар’єрист продовжують ходити на задніх кінцівках, розмовляти цілком членороздільно (хоча коло тем у них гранично звужується), а що стосується вузьких штанів і захоплення джазом, за якими певний час намагались визначати ступінь мавпоподібності, то досить швидко з’ясувалося, що вони притаманні навіть найкращим із магів.

В інституті регрес приховати було неможливо. Інститут створював необмежені можливості для перетворення людини на мага. Але він був нещадний до відступників і мітив їх без промаху. Варто було співробітнику віддатися хоча б на годину егоїстичним та інстинктивним діям (а інколи навіть просто думкам), як він з острахом помічав, що пушок на його вухах стає густіший. Це було застереження. Так міліцейський свисток попереджує про можливий штраф, так біль попереджує про можливу травму. Тепер усе залежало від себе. Людина часто-густо не може боротися зі своїми кислими думками, на те вона й людина — перехідна сходинка від неандертальця до мага. Але вона може чинити всупереч цим думкам, і тоді в неї залишаються шанси. А може, й поступитися, махнути на все рукою («Живемо один раз», «Треба брати від життя все», «Ніщо людське мені не чуже»), і тоді їй залишається одне: якнайшвидше йти з інституту. Там, ззовні, вона ще може залишитися принаймні добропорядним міщанином, чесно, але мляво відробляючи свою зарплатню. Але важко наважитись піти. В інституті тепло, затишно, робота чиста, поважна, платять незле, люди чудові, а сором очей не виїсть. Ось і тиняються, супроводжувані співчутливими та несхвальними поглядами, коридорами і лабораторіями, із вухами, вкритими жорсткою сірою шерстю, безголові, вони втрачають зв’язність мовлення, і дурнішають на очах. Але цих ще можна пожаліти, можна спробувати допомогти їм, можна ще сподіватися повернути їм людський вигляд…

Є інші. З порожніми очима. Вони достеменно знають, з якого боку в бутерброда масло. По-своєму дуже навіть недурні. По-своєму неабиякі знавці людської природи. Завбачливі та безпринципні, вони пізнали всю силу людських слабкостей, вміють будь-яке зло обернути собі на користь і в цьому невтомні. Вони ретельно виголюють свої вуха і часто-густо винаходять дивовижні засоби для знищення волосяного покрову. Вони носять корсети з драконового вуса, приховуючи викривлення хребта, вони закутуються у велетенські середньовічні мантії та боярські шуби, проголошуючи вірність національній старожитності. Вони на весь голос скаржаться на застарілі ревматизми і взимку та влітку носять високі валянки, підбиті шкірою. Вони нерозбірливі в засобах і терплячі, як павуки. І як часто вони досягають значних висот і великих успіхів у своїй основній справі — у будуванні світлого майбутнього в одній окремо взятій квартирі та на одній окремо взятій присадибній ділянці, відгородженій від решти людства колючим дротом пі д напругою…

Я повернувся на свій пост у приймальню директора, пожбурив непотрібні ключі в ящик і прочитав кілька сторінок із класичної праці Я. П. Невструєва «Рівняння математичної магії». Ця книга читалась, як пригодницький роман, бо була напхом напхана поставленими й невирішеними проблемами. Мені страшенно захотілось працювати, і я уже було вирішив начхати на чергування та піти до свого «Алдана», та зателефонував Модест Матвійович.

Із хрускотом жуючи, він сердито поцікавився:

— Де ви ходите, Привалов? Третій раз телефоную, неподобство!

— З Новим роком, Модесте Матвійовичу, —

сказав я.

Якийсь час він мовчки жував, потім відповів тоном нижче:

— Аналогічно. Як чергування?

— Щойно обійшов приміщення, — сказав я. — Усе нормально.

— Самозаймань не було?

— Аж ніяк.

— Усюди знеструмлено?

— Бріарей палець зламав, — сказав я.

Він стривожився.

— Бріарей? Зачекайте… Ага, інвентарний номер 1489… Чому?

Я пояснив.

— Яких заходів ви вжили?

Я розповів.

— Правильне рішення, — сказав Модест Матвійович. — Продовжуйте чергувати. У мене все.

Відразу після Модеста Матвійовича зателефонував Едик Амперян з відділу Лінійного Щастя і ввічливо попросив порахувати оптимальні коефіцієнти безтурботності для відповідальних працівників. Я погодився, і ми домовилися зустрітися в електронному залі через дві години. Потім зайшов дубль Ойри-Ойри і монотонним голосом попросив ключі від сейфа Януса Полуектовича. Я відмовив. Він почав наполягати. Я вигнав його геть.

Через хвилину примчав сам Роман.

— Давай ключі.

Я похитав головою.

— Не дам.

— Давай ключі!

— Та йди ти. Я особа матеріально відповідальна.

— Сашко, я сейф заберу!

Я осміхнувся і сказав:

— Будь ласка.

Роман вирячився на сейф і весь напружився, але сейф був або заговорений, або пригвинчений до підлоги.

— А що тобі там потрібно? — запитав я.

— Документація на РУ-16, — сказав Роман. — Ну дай ключі!

Я засміявся і протягнув руку до ящика з ключами. І тієї ж миті пронизливий зойк долинув звідкись згори. Я підхопився.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Горе! Хлопець я не сильний;

З’їсть упир мене зовсім…

О. С. Пушкін

— Вилупився, — спокійно сказав Роман, дивлячись у стелю.

— Хто? — Мені було моторошно: крик був жіночий.

— Вибігаллів упир, — сказав Роман. — Точніше, кадавр.

— А чому жінка кричала?

— А от побачиш, — сказав Роман.

Він узяв мене за руку, підстрибнув, і ми помчали через поверхи. Пронизуючи стелі, ми врізалися у перекриття, як ніж у замерзле масло, потім із цмоканням вискакували в повітря і знову врізались у перекриття. Між перекриттями було темно, і маленькі гноми, впереміж із мишами, з наляканим пищанням сахалися від нас, а в лабораторіях і кабінетах, через які ми пролітали, співробітники із заклопотаними обличчями дивилися вгору.

У «Пологовому Будинку» ми проштовхались через натовп цікавих і побачили за лабораторним столом абсолютно голого професора Вибігаллу. Його синювато-біла шкіра мокро поблискувала, мокра борода звисала клином, мокре волосся заліпило низьке чоло, на якому полум’янів діючий вулканічний прищ. Порожні прозорі очиці, рідко поморгуючи, безглуздо нишпорили по кімнаті.

Професор Вибігалло