Габріеле д'Аннунціо - Насолода

Андреа сміявся, бо вона була старша від нього не більш як на три роки.

– Як часто, – казав він їй, – поєднання мого духу з твоїм здається мені таким невинним, що, цілуючи тобі руки, я уявляю тебе своєю сестрою.

Ці оманливі очищення та піднесення почуття завжди опановували їх у ліниві проміжки втіхи, коли під час відпочинку плоті душа відчувала туманну потребу повернутися до ідеального сприйняття світу. Тоді у молодика також пробуджувалися ідеальні уявлення про мистецтво, яке він любив; і в його інтелекті штовхалися всі ті форми, які він собі створив і які споглядав, вони просили, щоб він випустив їх назовні, й слова ґетевського монологу збуджували його: «Що може розпалити природа в твоїх очах? На що спроможне мистецтво, яке оточує тебе, якщо палка творча сила не наповнює тобі душу й безперервно не стікає з кінчиків твоїх пальців, прагнучи творити?» Бажання принести радість своїй коханій гармонійними віршами або шляхетною прозою підштовхнуло його до творчості. Він написав «Симону» і намалював два офорти – «Зодіак» і «Чашу Александра».

Звертаючись до мистецтва, він обирав складні, точні, досконалі й непогрішні інструменти: метрику й різьблення. Він хотів наслідувати й відродити традиційні італійські форми, із суворою точністю, звертаючись до поетів нового стилю й до художників, чия творчість передувала Відродженню. Його методи були істотно формальними. Він любив вираз більше, аніж думку. Його літературні спроби були вправами, іграми, студіями, дослідженнями, технічними експериментами, виявами цікавості. Він вважав, як і Енріко Тен, що набагато важче написати шість гарних віршованих рядків, аніж здобути перемогу на полі битви. Його «Легенда про Гермафродита» наслідувала структуру «Байки про Орфея» Поліціано.[106] І йому вдавалося створювати строфи надзвичайної вишуканості, сили й музикальності, а надто в хорових творах, які співали страховища подвійної природи: кентаври, сирени та сфінкси. Його нова трагедія «Симона», написана коротким віршем, мала дивовижний смак. Хоч і римована в античний тосканський спосіб, вона здавалася написаною англійським поетом єлизаветинської доби, що оспівав одну з новел «Декамерона». Вона мала в собі якусь частку дивного зачарування, притаманного деяким маловідомим драмам Вільяма Шекспіра.

На обкладинці єдиного примірника свого твору поет зробив такий напис: A.S. calcographus aqua forti sibi tibi fecit.[107]

Мідь приваблювала його більше, ніж папір; азотна кислота більше, ніж чорнило; різець більше, аніж перо. Уже один із його предків, Джусто Спереллі, експериментував із різьбою. Деякі його гравюри, створені близько 1520 року, явно несуть на собі вплив Антоніо Поллайоло глибиною і навіть різкістю символів. Андреа наслідував манеру Рембрандта з його вільними мазками й «чорною манерою»,[108] якій віддавали перевагу англійські офортисти школи Ґріна,[109] Діксона,[110] Ірлома.[111] Він побудував свою освіту на вивченні творчості багатьох авторів, окремо вивчав пошуки кожного з граверів, навчався в Альберта Дюрера й Парміджано,[112] у Маркантоніо[113] й Гольбейна, в Аннібале Карраччі й МакАрделла,[114] у Ґвідо[115] й у Каллотти,[116] у Тоскі[117] й Жерара Одрана;[118] але його розуміння творчості на міді вимагало від нього освітлювати методами Рембрандта елегантні малюнки флорентійських художників п’ятнадцятого сторіччя, що належали до другого покоління, таких як Сандро Боттічеллі, Доменіко Ґірландайо й Філіппіно Ліппі.

Дві його недавні гравюри зображували два епізоди кохання, дві пози, в яких демонструвала свою красу Елена Муті; вони вгадувалися за побічними аксесуарами.

Серед найдорогоцінніших речей, якими володів Андреа Спереллі, було покривало з тонкого шовку блякло-синього кольору, на якому були вигаптувані дванадцять знаків Зодіаку, назви яких були виписані готичними літерами: Aries, Taurus, Gemini, Cancer, Leo, Virgo, Libra, Scorpius, Arcitenens, Caper, Amphora, Pisces. Сонце, вишите золотом, було в центрі кола. Постаті тварин, зображені дещо архаїчним стилем, який нагадував стиль мозаїк, сяяли надзвичайним блиском. Ця матерія здавалася гідною накривати імператорське ложе. Вона й справді входила до посагу Б’янки Марії Сфорца, онуки Людовіко Моро, яка вийшла заміж за імператора Максиміліана.[119]

Краса Елени дійсно не могла мати розкішнішого покривала. Іноді, коли Андреа перебував у сусідній кімнаті, вона швидко роздягалася, лягала на ліжко під чудесне покривало й голосно кликала коханця. І йому, коли він швидко прибігав, вона здавалася божеством, загорнутим у клапоть неба. Навіть тоді, коли вона підводилася, щоб підійти до каміна, вона не скидала з себе покривала. Тремтячи від холоду, притискала до свого тіла шовк обома руками й ішла боса, короткими кроками, щоб не заплутатися у складках покривала, які досягали підлоги. Сонце світило їй у спину крізь розпущене волосся; Скорпіон тримав її за цицьку; велике зодіакальне коло тяглося за нею по килиму, захоплюючи за собою троянди, якщо вони вже падали в неї з рук.

На офорті була зображена Елена, яка спить під небесними знаками. Жіночі форми виокреслювалися складками матерії, голова трохи вистромилася за край ліжка, розпущене волосся діставало до підлоги, одна рука звисала вниз, а друга лежала під боком. Не затулені покривалом частини тіла, тобто обличчя, верхня половина грудей і руки, світилися осяйним світлом; різець із надзвичайною силою передав світіння вишивки в напівтемряві й таємницю символів. Високий білий гончак Фамулус, брат того, який поклав голову на коліна графині д’Арундель на картині Пітера Пауля Рубенса,[120] витяг шию до синьйори, дивлячись на неї підозрілим поглядом, зображений зі сміливою перспективою. Задній план був глибоким і темним.

Другий офорт мав стосунок до великого срібного таза, який Елена Муті успадкувала від своєї тітки Фламінії.

Цей таз був історичним, і називався він Чашею Александра. Його подарував княгині Бізенті Чезаре Борджіа, перед тим як поїхав до Франції, щоб відвезти папську буллу, яка давала дозвіл на розлучення та новий шлюб королю Людовіку Дванадцятому.[121] Певно, він належав до тих казкових скарбів, з якими Валентин поїхав до Шинона,[122] як це описано в Брантома.[123] Малюнок постатей, які оточували срібний таз і тих, що виступали над його краями зусібіч, приписували Рафаелю.

Чаша називалася Чашею Александра, бо була виготовлена в пам’ять тієї легендарної чаші, з якої мав звичай пити на своїх великих бенкетах знаменитий Македонець. Загони лучників оточували чашу з натягнутими луками, схожі своїми дивовижними позами на тих, яких Рафаель намалював голими, коли вони обстрілювали своїми стрілами Герму[124] на фресці, яку можна бачити в залі Борґезе, розмальованій Джованні Франческо Болоньєзе.[125] Вони полювали на велику Химеру, яка визирала над краєм чаші, схожа на ручку тієї посудини, тоді