Габріеле д'Аннунціо - Насолода

як із протилежного її боку підстрибував юний лучник Беллерофонт, натягнувши лук проти новонародженого страховища Тифона. Прикраси нижньої частини чаші та її країв були виконані з дивовижною витонченістю. Внутрішні її стінки були позолочені, наче в дарохранильниці. Метал був дзвінкий, як в інструменті. Вага чаші дорівнювала трьомстам фунтам. Її форма була дуже гармонійною.

Часто, підкоряючись своєму капризу, Елена Муті приймала в цій чаші вранішню ванну. Вона могла якщо не простягтися в ній, то принаймні поринути в неї всім своїм тілом. І ніщо насправді не могло зрівнятися з чудовою грацією цього тіла, яке поринало у воду, що його внутрішня позолота чаші забарвлювала в неймовірну ніжність відблисків, бо метал ще не став сріблом, а золото уже вмирало.

Зачарований трьома формами, кожна з яких була по-своєму елегантною, – тобто жінкою, чашею і собакою, – автор офорта знайшов чудове поєднання ліній. Гола жінка стояла випроставшись у чаші, спершись однією рукою на виступ Химери, а другою на Беллерофонта, вигнувшись уперед і сміючись над собакою, який вигнувся дугою на опущених передніх лапах і випростаних задніх, задертих угору, схожий на кота, який готується до стрибка, піднявши до неї довгу витончену морду й дивлячись розумним, проникливим поглядом.

Ніколи ще Андреа Спереллі так не тішився й не страждав від тривоги, притаманної художнику, спостерігаючи за сліпою й невідворотною дією кислоти на мідь; ніколи ще не виявляв більшого терпіння, видряпуючи гострим кінчиком інструмента необхідні йому візерунки. Він, правду кажучи, народився гравером, як Лука з Голландії.[126] Він володів дивовижним умінням (яке було, можливо, рідкісним чуттям) визначати найменші уривки часу та своїх зусиль, поєднання яких допомагало йому нескінченно урізноманітнювати дію кислоти на мідь. Не тільки практика, старанність і розум, а й різновид майже непомильного природженого відчуття попереджав його про настання слушної миті, тієї самої, коли корозія давала той точний відбиток тіні, який художник вважав необхідним для своєї гравюри. І те, що він умів привносити таку духовну витонченість у грубу енергію і навіть, сказати б, наділяв її духом мистецтва й відчував якусь таємничу відповідність між ритмом свого пульсу й поступовою гострою дією кислоти, – усе це дарувало йому п’янку гордість, приносило грандіозну радість.

Елені здавалося, що коханець обожествляє її, як Сіджізмондо Малатеста[127] обожествляв Ізотту з Ріміні,[128] карбуючи на її честь незнищенні медалі.

Але саме в ті дні, коли Андреа віддавався творчості, вона ставала сумною, мовчазною і часто зітхала, так ніби страждала від якоїсь внутрішньої тривоги. Її вияви ніжності раптом ставали такими сумними, змішаними зі слізьми й погано стримуваним риданням, що молодик був приголомшений, мучився підозрами, але нічого не розумів.

Одного вечора вони поверталися з Авентіно[129] по вулиці Санта-Сабіна, маючи перед очима грандіозне видовище імперських палаців, підпалених червоним призахідним світлом, які палахкотіли між чорними кипарисами, крізь які сотався золотий пил. Вони скакали чвалом мовчки, бо смуток Елени передався й коханцеві. Перед церквою Санта-Сабіна Андреа зупинив свого гнідого й сказав:

– Ти пам’ятаєш?

Кілька курей, які спокійно паслися в траві, розбіглися, почувши гавкання Фамулуса. Галявина, заросла бур’яном, була спокійна й тиха, як церковне подвір’я в якомусь селі. Але мури віддзеркалювали те дивовижне світіння, яким славилися римські будівлі за часів Тиціана.

Елена теж зупинилася.

– Яким далеким здається той день! – сказала вона з легким тремтінням у голосі.

І справді, ті спогади губилися в дуже далекому часі, так наче їхнє кохання тривало вже кілька місяців або й кілька років. Слова Елени розбудили в душі Андреа дивну ілюзію й водночас тривогу. Елена почала спогадувати всі подробиці того візиту, який вони зробили січневого полудня під весняним сонцем. Вона говорила про подробиці, але раз у раз замовкала, як той, хто ховає за своїми словами якусь приховану думку. Андреа здалося, що в її голосі він чує жаль. Про що вона жалкує? Хіба їхнє кохання не бачить перед собою ще щасливіші дні? Хіба в Рим уже не прийшла весна? Він був спантеличений і майже перестав її слухати. Їхні коні йшли поруч, іноді форкаючи ніздрями або торкаючись мордами, ніби хотіли повідомити один одному якусь таємницю. Фамулус бігав то вперед, то назад.

– Ти пам’ятаєш, – провадила Елена, – ти пам’ятаєш того ченця, який відчинив нам двері, коли ми подзвонили?

– Так-так…

– Як здивовано він дивився на нас! Він був маленький-маленький, без бороди, весь у зморшках. Він залишив нас у передпокої, щоб принести ключі від церкви, й ти мене поцілував. Пригадуєш?

– Так.

– А всі ті барила в передпокої і пахощі вина, поки чернець розповідав нам про історії, які були вирізані на кипарисових дверях! А «Мадонна з чотками»! Ти пам’ятаєш? Ти засміявся, вислухавши пояснення ченця. А я, почувши, як ти смієшся, не змогла втриматися. І ми так сміялися в присутності того бідолахи, що він збентежився й більше не розтулив рота, навіть для того, щоб подякувати тобі…

Через коротку мить вона заговорила знову:

– А в Сан-Алессіо, коли ти не дозволив мені зазирнути в замкову шпарку, щоб побачити баню церкви! Як ми сміялися там!

Вона знову замовкла. Угору по вулиці пройшла похоронна процесія чоловіків, за якою їхала карета, наповнена родичами, що плакали. Небіжчика везли на єврейське кладовище. Це був похорон мовчазний і холодний. Усі ті чоловіки з гачкуватими носами й хижими очима були схожі між собою, мов кревні родичі.

Поки похорон їх не проминув, коні розійшлися, кожен пішов під протилежним муром. І закохані дивились одне на одного, відчуваючи, як наростає їхній смуток.

Коли вони знову наблизились одне до одного, Андреа запитав:

– Але що з тобою? Про що ти думаєш?

Вона завагалася, перш ніж відповісти. Її погляд був опущений на шию коня, й вона погладжувала голівку батога, нерішуча й бліда.

– Про що ти думаєш? – повторив він.

– Гаразд, я тобі скажу. Я від’їжджаю в середу, не знаю, чи надовго; може, навіть назавжди, не знаю… Наше кохання уривається з моєї вини. Але не запитуй мене – як, не запитуй – чому, не запитуй мене нічого, благаю тебе. Я не зможу тобі відповісти.

Андреа подивився на неї майже недовірливим поглядом. Ця відповідь здалася йому такою неможливою, що він не відчув ніякого смутку.

– Ти жартуєш, Елено?

Вона заперечливо похитала головою, бо в її горлі утворився клубок, і пустила коня клусом. Позад них у сутінках забамкали дзвони Санта-Сабіни й Санта-Пріска.[130] Андреа й Елена мовчки їхали, пробуджуючи відлуння під арками, у храмах, посеред самотніх і порожніх руїн. Вони залишили ліворуч церкву Сан-Джорджо у Велабро,[131]