Віктор Гюго - Знедолені

кімнату Фантіни, бо вони працювали разом, щоб не палити зайвої свічки. Фантіна сиділа на своєму ліжку, бліда, заціпеніла. Вона не лягала спати. Капелюшок упав їй на коліна. Свічка горіла всю ніч, і від неї лишився куций недогарок.

Маргарита стала, мов укопана, приголомшена цим неймовірним марнотратством.

— Господи! — вигукнула вона. — Свічка майже згоріла! Певно, сталося щось жахливе.

Фантіна повернула до старої свою стрижену голову. Від учорашнього дня вона постаріла на десять років.

– Ісусе! — мовила Маргарита. — Що з тобою, Фантіно?

— Нічого особливого, — відповіла та. — Навпаки, все гаразд. Тепер моя дитина не помре від тієї жахливої хвороби.

І вона показала старій два наполеондори, що сяяли на столі.

— Христе-Боже! — вигукнула Маргарита. — Скільки грошей! Де ти їх узяла?

— Дістала, — відповіла Фантіна.

І вона посміхнулася. То була крива посмішка. Рожева слина блищала в кутиках губ, а в роті зяяла чорна дірка.

Два передні зуби були видерті.

Фантіна послала сорок франків у Монфермей.

А з боку Тенардьє то була хитрість — щоб видурити гроші. Козетта нічим не хворіла.

Фантіна викинула дзеркало у вікно; вона вибралась зі своєї комірчини й оселилася в мансарді під самісіньким дахом, яка зачинялася тільки на клямку; стеля там утворювала кут із підлогою, і пожилець щохвилини бився об неї головою. Зайти вглиб свого помешкання бідолашна могла, тільки зігнувшись у три погибелі. В неї не було більше ліжка; лишилася тільки подерта лахманина, яку вона називала ковдрою, матрац, покладений просто на підлогу, та обскубаний стілець. У кутку стояв глек на воду, яка взимку замерзала — в посудині надовго залишалися кружальця льоду. Фантіна втратила сором, утратила жіночу кокетливість. Вона виходила в брудних капелюшках, перестала латати свою білизну. Панчохи внизу протерлись, і вона підгортала їх під п’яти — це було видно по брижах над черевиками. Свій зношений корсет вона латала клаптями коленкору, які дерлися чи не за кожним рухом. Кредитори не давали їй спокою ні на мить. Вони перестрівали її на вулиці, підстерігали на сходах. Ночами Фантіна плакала й марила. Очі в неї блищали, і вона відчувала постійний біль під лівою лопаткою. Її мучив кашель. Вона глибоко ненавиділа пана Мадлена й не нарікала на свою долю. Сімнадцять годин на добу вона шила. Але підприємець, на якого за безцінь працювали жінки-в’язні, несподівано знизив платню вільним найманим робітницям до дев’яти су на день. Сімнадцять годин безперервної праці за дев’ять су! Кредитори ставали дедалі невблаганніші. Фантіна почувала себе зацькованою, мов дикий звір. Десь тоді Тенардьє написав їй, що він виявив завелику добрість, так довго чекаючи плати, що йому треба сто франків — і то негайно. Якщо він не одержить їх, то виставить Козетту за двері, хоч вона ще й не одужала від тяжкої хвороби, виставить її на холод, нехай іде куди хоче, нехай робить що знає, нехай хоч і здохне.

«Сто франків, — подумала Фантіна. — Але яким ремеслом можу я заробляти по сто су на день?»

— Ну що ж, — сказала вона. — Продам своє останнє.

І бідолашна стала повією.

7. Жартівлива витівка пана Баматабуа

Через вісім-десять місяців після подій, описаних у попередньому розділі, десь на початку січня 1823 року один елегантний і явно знуджений молодик у пошитому за останньою модою теплому плащі розважався, дражнячи жінку, яка походжала перед вікнами офіцерського кафе у відкритій бальній сукні. Елегантний молодик курив сигару, бо курити тоді було модно.

Щоразу, як ця жінка проходила повз нього, він пахкав на неї димом і кидав зауваження, що здавалися йому дотепними й веселими, як наприклад: «Ну й страхопудка. Ліпше б ото заховалася! Та ти ще й беззуба!» — і таке інше, і таке інше. Знудженого молодика звали пан Баматабуа. Жінка, жалюгідна виряджена примара, ходила під снігопадом і не відповідала йому, навіть не дивилась на нього; машинально й похмуро снувала вона туди-сюди, що п’ять хвилин потрапляючи під новий дотеп. Ця незворушність, мабуть, допекла гультяєві, і, коли жінка відвернулася, він навшпиньки підкрався до неї, нахилився, набрав у жменю снігу і сунув їй за сукню між голі лопатки. Вона люто загарчала, обернулась і, мов пантера, стрибнула на кривдника, угородивши нігті йому в обличчя й обкладаючи його найдобірнішою солдатською лайкою. Ці жахливі слова, викрикувані хрипким від перепою голосом, вилітали з рота, в якому справді зяяла дірка на місці двох передніх зубів.

То була Фантіна.

На галас із кафе висипали офіцери, позбігалися перехожі, й навколо живого клубка, в якому не так просто було розгледіти чоловіка й жінку, утворився цілий гурт роззяв, що реготали й плескали в долоні; чоловік відбивався як міг, капелюх його впав на землю, а жінка стусала його ногами та кулаками, розлючена, беззуба й обстрижена, мертвотно-синя, жахлива.

Зненацька з натовпу вийшов високий чоловік, ухопив жінку за обляпаний грязюкою корсаж її атласної сукні й звелів:

— Ходи за мною!

Жінка підвела голову. Крик застряг у неї в горлі, очі раптом оскліли, мертвотно-синє обличчя зблідло, і вся вона затремтіла від страху. Вона впізнала Жавера.

Елегантний молодик скористався з цієї нагоди й утік.

8. Де кінчається влада муніципальної поліції

Жавер розштовхав юрму і сягнистою ходою рушив до поліційного відділка, що був на протилежному кінці майдану, тягнучи за собою Фантіну. Вона не опиралась. Ні він, ні вона не мовили й слова. Гурт роззяв, охоплений бурхливою радістю, посунув за ними, сиплячи грубими дотепами. Глибоке нещастя завжди дає привід до непристойних жартів.

Дійшовши до відділка, Жавер відчинив двері й, пройшовши з Фантіною досередини, одразу зачинив їх за собою, на превелике розчарування цікавих, які стали витягувати шиї й заглядати у вікна, сподіваючись щось побачити.

Увійшовши до кімнати, Фантіна відступила в темний закутень і скулилася там, мов наполохана дворняга.

Сержант приніс запалену свічку й поставив на стіл. Жавер сів, дістав із кишені аркуш гербового паперу й почав писати.

Жавер здавався незворушним, проте думка його працювала з урочистим піднесенням. Це був один із моментів, коли він повною мірою виявляв свою жахливу владу, звітуючи тільки перед власним сумлінням, що схвалювало його невблаганність. У цю мить він уособлював високий трибунал. Він творив суд і оголошував вирок. Що більше міркував він про сьогоднішній випадок, то дужче обурювався. Сумніву не лишалося: на його очах відбувся злочин. Там, на вулиці, він бачив, як суспільство в особі громадянина, наділеного власністю й виборчим правом, зазнало нападу від найнікчемнішого створіння. Повія вчинила замах на буржуа. І він, Жавер, це бачив на власні очі. Поліційний наглядач мовчки писав.

Закінчивши, він поставив свій підпис, згорнув