Віктор Гюго - Знедолені

— Візьміть трьох солдатів і відведіть цю дівку до буцегарні. — Й, обернувшись до Фантіни, оголосив: — Ти відсидиш півроку.

Бідолашна затремтіла.

— Півроку! Шість місяців в’язниці! — вигукнула вона. — Шість місяців я зароблятиму тільки сім су на день! А що станеться з Козеттою? З моєю дитиною! Я ж і так заборгувала Тенардьє понад сто франків, чи ви знаєте про це, пане наглядач?

Благально склавши руки, вона навколішки поповзла до Жавера по кам’яній підлозі, заляпаній грязюкою від поліційних чобіт.

— Пане Жавер, змилуйтесь наді мною! — простогнала вона. — Запевняю вас, я не винна. Мабуть, ви не бачили, з чого все почалося. Я не винна, присягаюся Богом! Той, якого я зовсім не знаю, сунув снігу мені за сукню. Хіба є таке право, щоб нам кидати сніг за сукню, коли ми спокійно собі походжаємо, нікого не зачіпаючи? Тож мені урвався терпець. Я трохи хвора, а він уже до того намагався мені дошкулити. «Ти страхопудка, та ще й беззуба», — сміявся він. Я й сама знаю, що в мене нема двох зубів. Я терпіла мовчки, я казала собі: цей пан, певно, хоче розважитись. І тоді він сунув мені за спину сніг. Пане Жавер, невже ніхто не бачив, як усе було, щоб сказати вам правду? Може, я трохи погарячкувала. Знаєте, коли тобі вкинуть снігу за спину, а ти цього не чекаєш, ти в першу мить не володієш собою. Дарма я зірвала капелюх із того добродія. Я попрошу в нього пробачення. Помилуйте мене цього разу, пане Жавер. Адже у в’язниці заробляють тільки сім су на день, а мені треба виплатити сто франків боргу, інакше вони пришлють мені мою крихітку. О Боже, я не годна взяти її до себе! Це так гидко — те, що я тепер роблю! О, моя Козетто, о, моє янголятко, що з тобою станеться, доню! Не садіть мене до в’язниці! Бо мою дівчинку виженуть тоді на мороз — пожалійте її, пане Жавер! Я в душі не така вже й погана жінка. Не від розбещеності стала я такою, яка є. Згляньтеся на мене, пане Жавер!

Фантіна белькотіла все це, трясучись від ридань, заламуючи руки і бухикаючи уривчастим сухим кашлем. Горе іноді, мов божественний промінь, осяває лиця нещасних. У ту мить Фантіна знову стала вродливою. Час від часу вона замовкала і цілувала у шпига полу редингота. Вона пом’якшила б і гранітне серце; але дерев’яне серце пом’якшити неможливо.

— Ти все сказала? — запитав Жавер. — А зараз марш до в’язниці! Ти відсидиш свої шість місяців — тут і Бог нічого вже не змінить.

Почувши ці слова, Фантіна зрозуміла: вирок їй оголошено. Вона осіла на підлогу, прошепотівши:

— Згляньтеся!

Жавер відвернувся.

Солдати схопили Фантіну за руки.

За кілька хвилин перед тим до відділка, ніким не помічений, увійшов якийсь чоловік. Причинивши за собою двері, він прихилився до них спиною і чув розпачливі благання Фантіни.

У ту мить, коли солдати стали силоміць підводити нещасну, той чоловік ступив крок уперед, вийшов із тіні й сказав:

— Зачекайте хвилинку!

Жавер підвів погляд і впізнав Мадлена. Він скинув капелюха і вклонився йому з притлумленим роздратуванням.

— Пробачте, пане мер… — почав він.

Почувши слова «пане мер», Фантіна дивно перемінилася. Вона миттю підхопилась на ноги, схожа на привид, який виріс із-під землі, відштовхнула солдатів і, перш ніж її встигли затримати, підступила до Мадлена, уп’явшись у нього безумним поглядом:

— А, то це ти — пан мер! — вигукнула вона.

І, зареготавши, плюнула йому межи очі.

Мадлен утерся і сказав:

– Інспекторе Жавер, відпустіть цю жінку на волю.

Жаверові на мить здалося, що він збожеволів. Бачити, як повія плює в обличчя мерові, — це було таке жахливе блюзнірство, якого він просто не міг собі уявити. Та коли він побачив, як мер, високий представник влади, спокійно втирається й каже: «Відпустіть цю жінку на волю», — його наче громом ударило. Такого струсу глузд Жавера не витримав, і він мовчав, як онімів.

Не менше вражена була й Фантіна. Вона вхопилася за дверцята печі, мов не могла утриматись на ногах, розгублено оглянулась навколо і тихо, мов звертаючись до самої себе, заговорила:

— На волю? То мені не доведеться сидіти у в’язниці шість місяців! Хто це сказав? Мабуть, я недочула. Отой душогуб мер не міг такого сказати! Любий пане Жавер, це ви звеліли відпустити мене на волю, так? Ви зрозумійте, в усьому винен отой старий недолюдок мер. Уявіть собі, пане Жавер, він вигнав мене з роботи, бо кілька мегер почали плескати про мене язиками. Який жах! Вигнати на вулицю бідну дівчину, що чесно робить своє діло! Відтоді я стала зовсім мало заробляти і докотилася до такого життя. Дев’ять су на добу — хіба на це проживеш? А в мене є моя маленька Козетта… От і довелося мені стати на погану стежку. Тепер ви знаєте, хто в усьому винен. Правда, я розтоптала капелюх того пана біля офіцерського кафе. Але ж і він зіпсував мені сукню грудкою снігу. А в таких, як я, є тільки одна шовкова сукня на вечірній вихід. Я не мала на думці нічого поганого, повірте, пане Жавер, а скільки я бачила жінок, гірших за мене, яким, проте, ведеться багато краще. О, пане Жавер, це правда, що ви мене відпускаєте? Розпитайте в людей, поговоріть із моїм домовласником, тепер я плачу за помешкання, вам скажуть, що я жінка чесна. О, пробачте, я неумисне зрушила заслінку печі й напустила диму.

Пан Мадлен слухав Фантіну з глибокою увагою. Поки вона говорила, він дістав гаманець і розкрив його. Гаманець був порожній. Він поклав його назад до кишені і спитав у Фантіни:

— Скільки ви, кажете, заборгували?

Фантіна, яка дивилась на Жавера, обернулась до нього.

— Я говорю не з тобою!

Потім звернулася до солдатів:

— Бачили, як я плюнула йому в пику? Ага, старий душогубе мер, ти прийшов сюди налякати мене, але я тебе не боюся. Я боюся тільки пана Жавера. Мого доброго пана Жавера!

І знову звернулася до поліційного наглядача:

— О, я розумію вас, пане інспектор, ви чоловік справедливий. Той пан просто захотів трохи розважитись, сунувши снігу жінці за сукню, це насмішило офіцерів, а ми для того й існуємо, щоб розважати чоловіків. І тут з’являєтеся ви, ваш обов’язок — стежити за порядком, ви ведете мене до відділка, бо я винна, але, добре обміркувавши справу, ви мене відпускаєте, бо якщо я сяду на шість місяців