Віктор Гюго - Знедолені

Фантіни невимовним щастям у її розпачливому становищі. Поїхати по неї? Але хіба це можливо? Щоб дитина розділила її злидні? А крім того, вона багато заборгувала Тенардьє — і як із ними розрахуватися! І де взяти грошей на дорогу?

У перші часи Фантіна так соромилася, що не сміла з’явитись на люди.

Коли вона виходила на вулицю, то відчувала, що всі обертаються й показують на неї пальцем. Усі дивилися на неї, проте ніхто її не вітав. Ядуча й холодна зневага перехожих проникала їй у тіло й душу, наче крижаний вітер.

Треба було звикати до загального презирства, як вона вже звикла до вбогості. Мало-помалу Фантіна змирилася з долею. Через два-три місяці вона відкинула сором і стала виходити на люди, мов нічого й не сталося. «Мені байдуже», — казала вона і ходила з високо піднесеною головою, з гіркою посмішкою на устах, відчуваючи, що стає зухвалою й безсоромною.

Пані Віктюрніан іноді бачила, як Фантіна проходила повз її вікно, бачила, в якому жалюгідному становищі опинилася «ця тварюка», завдяки їй «поставлена на своє місце», — бачила й торжествувала. Радість негідника завжди чорна.

Фантіна дуже перевтомлювалась, і в неї з’явився сухий кашель, що дедалі посилювався. Не раз вона казала своїй сусідці, старенькій Маргариті: «Помацайте, які в мене гарячі руки».

Але вранці, коли Фантіна розчісувала старим поламаним гребінцем свої прегарні коси, що струменіли по її плечах, наче пухнастий шовк, вона переживала мить кокетливого щастя.

Сяк-так вона перебилася до кінця зими. Та літо швидко минуло, і знову прийшла зима. Дні стали короткі, а за короткий день не багато зробиш. Взимку немає тепла, немає світла, немає полудня, ранок змикається з вечором, вікно сіре, крізь нього зовсім не проникає світло. Небо — наче розмита брудна пляма. День скидається на темний льох. Сонце схоже на жебрака. Жахлива пора року! Зима усе перетворює на камінь — і небесну вологу, і людське серце.

Фантіна заробляла дуже мало. Її борги зростали. Тенардьє, нерегулярно отримуючи гроші, надсилали листи, читаючи які, Фантіна впадала в розпач. Одного дня вони написали, що Козетта ходить зовсім гола на холоді, що їй конче треба купити вовняну спідницю, тож мати повинна прислати бодай десять франків. Фантіна отримала листа і цілий день жмакала його в руках. Увечері вона зайшла по перукаря, чий заклад стояв на розі вулиці, й розпустила перед ним волосся. Чудові біляві коси вкрили її до пояса.

— Які гарні коси! — вигукнув перукар.

— А скільки ви мені дали б за них? — спитала Фантіна.

— Десять франків.

— Відрізайте.

Фантіна купила плетену спідничку й послала Тенардьє.

Отримавши ту спідничку, Тенардьє розлютилися. Їм потрібні були гроші. Вони віддали спідничку Епоніні. Бідолашний Жайворонок і далі тремтів від холоду.

А Фантіна думала: «Моя дитина більше не мерзне. Я вдягла її своїми косами». Вона стала носити круглі капелюшки, які ховали її стрижену голову і в яких вона ще була гарною.

Чорні хмари збиралися в серці Фантіни. Втративши останню радість — розчісувати свої коси, вона зненавиділа все на світі. Тривалий час вона поділяла загальну пошану до дядечка Мадлена; проте знов і знов повторюючи собі, що це він вигнав її з роботи і став призвідцем усіх її нещасть, Фантіна зненавиділа і його — його більше, ніж усіх. Проходячи перед брамою фабрики, вона тепер умисне сміялася й співала.

Почувши якось цей сміх і спів, одна стара робітниця сказала: «Ця дівчина закінчить погано».

Та чим похмурішим робився світ навколо Фантіни, тим яскравіше сяяв у глибині її душі образ доньки — цього маленького янгола. «Коли я забагатію, — казала вона, — я візьму свою Козетту до себе». І радісно сміялася. Вона не переставала кашляти, спина в неї тепер часто пітніла, й одного дня від Тенардьє надійшов такий лист: «Козетта захворіла на висипну пропасницю, їй потрібні дорогі ліки. Якщо протягом тижня ви не надішлете сорок франків, дитина помре».

Фантіна голосно засміялась і сказала своїй старій сусідці:

— Отакої! Сорок франків! Аж два наполеондори! Де мені їх узяти? Які ж вони тупі, ті селюки!

Але вона вийшла на сходи, стала під слуховим віконцем і ще раз перечитала листа.

Потім вибігла на вулицю, підстрибуючи і сміючись.

Якийсь перехожий спитав у неї:

— Чого ви так радієте?

— Та оце написали мені із села дурного листа! Просять надіслати їм сорок франків. Мужва та й годі! — відповіла Фантіна.

Проходячи через майдан, вона побачила натовп людей, що з’юрмився навколо якогось дивного повоза. На імперіалі стояв чоловік у всьому червоному і щось говорив. То був бродячий дантист, який пропонував публіці штучні щелепи, зубні пасти, порошки та еліксири.

Фантіна затесалась у ту юрму і стала сміятися разом з усіма, слухаючи чоловіка в червоному, який щедро сипав вуличним жаргоном — для простолюду — та вченою тарабарщиною — для поважної публіки. Зубодер побачив цю гарну дівчину, що так весело сміялась, і раптом вигукнув:

— У вас гарні зуби, кралечко! Віддайте мені два свої різці, і я дам за кожен по наполеондору.

— Які різці? — спитала Фантіна. — Звідки вони у мене?

— Різці, — відповів ескулап-дантист, — це передні зуби, два верхні.

— Який жах! — вигукнула Фантіна.

— Два наполеондори! — прошамкотіла якась беззуба баба. — Ото щастить людям!

Фантіна втекла, затикаючи вуха пальцями, щоб не чути хрипкого голосу мандрівного зубодера, який гукав їй навздогін:

— Поміркуйте, кралечко! Два наполеондори — це чималі гроші. Якщо надумаєтесь, приходьте ввечері до заїзду «Срібна палуба», я буду там.

Фантіна повернулась додому і, трусячись від люті, розповіла про все своїй старенькій сусідці:

— Ви собі уявляєте? Який нелюд! І дозволяють же таким їздити по країні! Видерти мої передні зуби! Волосся відростає — але зуби! Краще я стрибну з п’ятого поверху на тротуар! Він сказав мені, що буде ввечері в «Срібній палубі».

– І скільки він запропонував тобі? — спитала Маргарита.

— Два наполеондори.

— Це сорок франків.

— Так, — сказала Фантіна, — це сорок франків.

Вона замислилась і взялася за своє шитво. Через чверть години вона поклала голку і вийшла на сходи перечитати листа від Тенардьє.

Повернувшись, вона запитала в Маргарити, що шила поруч із нею:

— Що таке висипна пропасниця?

— Це така хвороба, — відповіла стара.

– І багато треба ліків, щоб вилікуватись від неї?

— О, дуже багато.

— А ця хвороба чіпляється до дітей?

— До дітей якраз найчастіше.

— А від неї помирають?

— Скільки завгодно, — сказала Маргарита.

Фантіна знову вийшла на сходи перечитати листа.

Увечері вона пішла з дому; бачили, як вона звернула на Паризьку вулицю, де були заїзди.

Наступного ранку Маргарита ще вдосвіта зайшла в