Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

навіть не намагалася про щось запитати. Тільки в очах застиг біль, наче від смертельної рани. Володимиру на якусь мить стало жаль її, та він швидко опанував себе і спокійним голосом запитав:

— Ти даси мені розлучення без скандалів? Ми ж цивілізовані люди, і нам нічого з тобою ділити.

Олена мовчки кивнула, і він швидко вийшов з кімнати. Назустріч по східцях біг Іван, який грався десь на вулиці.

— Татку! — зрадів хлопчик і кинувся до Володимира, але той мовчки відсторонив його і пішов.

Перше, що відчула, коли чоловік зачинив двері, — бажання вмерти. Воно було таким гострим, що підійшла до вікна і відчинила, та їхній поверх був тільки другим і під самим вікном, на клумбі, виблискувала проти сонця кучугура снігу. Олена вдихнула морозне повітря і ще більше відчинила вікно. В цей час до кімнати забіг Іван.

— Мамо! — гукнув крізь сльози.

— А татко… — Але не встиг договорити, Олена кинулася до нього, в нестямі ухопила за плечі й міцно стисла.

— Це ти! Це все через тебе! Де ти взявся на мою голову?!

— Мамо! — закричав злякано хлопчик. — Ти задушиш мене!

Деякий час вона дивилася на нього такими очима, немов і справді збиралася задушити. Потім відштовхнула й опустилася на підлогу. Прихилилася до стіни й застогнала вголос.

Володимир не сідав ні в автобус, ні в тролейбус. Навмання йшов містом, нічого не помічаючи навколо. «Я ще її люблю. Боже мій, я ще її люблю! — вигукнув подумки. — Що я наробив? Неправда, я не люблю, а лише жалію. — Перед очима випливло бліде жіноче обличчя. Хитнув головою, намагаючись відігнати його від себе. — Я люблю Ірину. Ні, я люблю їх обох». Аж спинився, збентежено обернувся, немов за ним ішли дві тіні. Довго стояв посередині тротуару, ніби розмірковував, куди тепер іти. Нараз побачив, що стоїть неподалік зупинки, до якої наближався тролейбус. Навіть не глянув, за яким маршрутом їздить, швидко заскочив у двері, сів на вільне місце й полегшено зітхнув, коли тролейбус рушив.

За кілька днів Олена стала схожою на хвору людину. Обличчя схудло, поблідло, під очима з’явилися темні кола. Прибирала в гуртожитку, ходила до магазину, готувала Іванові їсти, жила, як і раніше, та їй здавалося, що життя зупинилося. Зупинилося на тому дні, коли Володимир пішов до іншої жінки. Якої? Олені було однаково. Вона її не уявляла і не намагалася уявити. Годину за годиною чекала, що прокинеться від цього страшного сну і що ось-ось чоловік відчинить двері кімнати. Безсонними ночами відчувала його поруч, здавалося, чула, як він дихає, ходить. Не засинала, а падала у провалля, у якому деякий час спочивав її виснажений мозок. Але наставав ранок, порожній ранок, і схожий на вічність день. Так боляче кохають лише тоді, коли втрачають кохану людину Тоді наше почуття вибухає з незвичайною силою і розриває кожну клітину єства. Народжене у серці, воно і вмирає у серці, перетворивши на рану цю маленьку грудочку тіла, яка ще потім довго кровоточить, несподівано через десятки років озивається таким болем, мовби тільки вчора той біль народився в тобі.

Побачити, зустрітися ще раз, просто побути з ним поруч… Олена не витримала і подзвонила Володимиру на роботу. Переконувала себе, що має право на зустріч, адже носила під серцем його дитину і мусила розповісти йому про це. Десь у глибині душі жевріла надія, що нове кохання чоловіка — лише тимчасове захоплення і що він отямиться й повернеться до неї. Вона б простила зраду — кохання прозріває лише тоді, коли його остудить час.

Відвела Івана до сусідів і спочатку ходила по кімнаті, марно намагаючись опанувати себе. Боялася, що в якусь хвилину не витримає і перетвориться на жебрачку, яка випрошує любов. Потім зупинилася біля вікна. Довго вдивлялася у ярмарок сіро-жовтих багатоповерхівок, аж поки не почула у коридорі знайомі кроки.

Він прийшов після роботи, як приходив завжди. Трохи невпевнено постукав у двері, прочинив, глянув на Олену, і роблено-веселе «привіт» застигло на вустах. Перед ним була тінь жінки, яку він знав. Захоплений новим почуттям, мало думав про неї. Розумів, що страждає, але ж не так. Вражений, шукав якісь слова і не знаходив, тільки промовив:

— Я прийшов.

Олена з силою стримувала сльози. Мовчки показала на стілець, а сама так і стояла біля вікна. Нарешті спитала, стримуючи зрадливе тремтіння в голосі:

— Ти у батьків живеш?

Він кивнув головою, пройшов і сів на стілець, як сідають чужі — ненадовго.

— А вона? — сльози таки виступили, і Володимир побачив ті сльози.

— Не муч себе, — озвався винувато. — Тобі б краще було поїхати звідси.

— Куди? Покажи мені те місце, де мене чекають із двома дітьми.

Ще більше зблідла і важко обперлася рукою об підвіконня, немов боялася упасти.

— Чому з двома? Ти ще одного десь підібрала? — пожартував, намагаючись силувано посміхнутися.

— Не підібрала, — глянула йому в обличчя. — Ця дитина наша з тобою.

У кімнаті запала гнітюча мовчанка. Володимир дивився на Олену, й розгубленість поволі переростала в презирство, яке він і не намагався приховати.

— Не думав, що ти на таке здатна, — посміхнувся криво. — І тобі не соромно опускатися до мерзенного шантажу?

— Я не шантажую. — Сльози одна за одною потекли по обличчю. — Я кажу правду.

Володимир підхопився зі стільця, підійшов до Олени, потім ніби злякався чогось, відступив до столу.

— Ти не смієш, — промовив тихо. — Не смієш, чуєш. Ти хочеш знову мене захомутати, як тоді у своєму задрипаному селі? — у цю мить він ненавидів Олену. — Чуєш, забирайся з Києва, забирайся по-хорошому. — На його смаглявому обличчі проступали червоні плями. — Ти й так мені багато чого зіпсувала, більше у тебе не вийде.

Олені здалося, що вікно гойдається. Злякалася, що може впасти, і вже обома руками обіперлася на підвіконня. Але й підвіконня гойдалося. Її занудило. Володимир проступав нечітко, мов із туману, і слова не доходили до свідомості.

— Іди геть, — промовила тихо і так несподівано для чоловіка, що той спочатку й не зрозумів, що його виганяють. — Я дам тобі розлучення, хоч завтра.

Ще вона побачила його збентежений погляд, почула, як за ним м’яко, ніби нехотя, зачинилися двері. Але кроків у коридорі вже не чула. Від підвіконня поволі посунулася униз, опустилася на коліна й уткнулася в ліжко головою.

— Господи! — зойкнула подумки. — Навіщо тепер мені його дитина? Куди я з нею подінуся? Навіщо, Господи? Мені б померти разом із нею, щоб припинились оці муки.

Крізь туман свідомості почула, як тихенько рипнули двері. Підвела голову й