Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

— Так, — її голос звучав напрочуд напружено, наче вона робила над собою зусилля.

Він зателефонував у Room Service, переніс вечерю в готелі на 11-ту вечора — через три години. Попросив горілку замінити на шампанське, додати фруктову тарілку й ще один келих.

Потім прийняв душ, поглянув у дзеркало, наче досі ніколи себе не бачив або наче більше ніколи не побачить себе в майбутньому. Він сам собі здався іншим. Щось змінилося, і годі було осягнути, що саме.

Почистив зуби. Кинув до рота жменю «тік-таків». Одягнув чисту білизну, шкарпетки, чисту білу сорочку, яку жодного разу за все відрядження не вдягав. Одягнув чисті, щойно після прання, джинси.

Уперше вийшов надвір без камери. Він був біля дверей «Мафії», коли помітив Ніку, яка виходила з таксі. Ненафарбована, втомлена, але шалено красива.

Вони їли карпачо з лосося і тунця, запивали шампанським. Він розповідав свої фірмові анекдоти. Вона сміялася. Як він уже любив її сміх, її усмішку!

Коли йшли темною площею до стоянки таксі перед його готелем, трималися за руки.

На стоянці було штук двадцять вільних машин. Олексій і Ніка стояли й дивилися одне одному в очі.

— Піднімешся зі мною? — раптом спитав він.

Він іще не встиг закінчити, як вона відповіла «так».

Вони увійшли в хол, вбігли в ліфт, і там він відчув її губи на своїх, кінчик її язика в себе в роті.

Вони почали роздягатися, поки бігли коридором. О’кей, ішли швидким кроком. Він мало не зламав картку, відчиняючи номер. Вставляв її не тим боком. Вона взяла у нього картку та вставила правильно.

Вже в ліжку він намагався закрити її відкритий рот своїми губами, відчуваючи, як її ноги сильніше стискають його боки вище талії. Він уже не відчував болю в зламаному ребрі. Він почувався лише всередині неї, лише її губи на своїх, лише її груди під своїми.

Вона різко смикнула головою, звільнила рот, наче їй бракувало повітря, і закричала. Вона кричала й кричала. Потім закричав, точніше, загарчав він.

Офіціантка, прикотивши на візочку пізню вечерю, зупинилася біля дверей. Вона вже зібралася постукати, але опустила руку і з усмішкою розуміння тихенько покотила візочок назад, до ліфта. Коли в номері перестали кричати, вона почекала хвилин п’ять, повернулася й постукала.

Вони лежали, притиснувшись одне до одного, — дівчина двадцяти двох років і чоловік удвічі старший за неї. Вона обійняла його рукою й поклала ногу йому на стегно, трохи далі стегна… Вона слухала, як азбукою Морзе б’ється його серце, і тут задзвонив його мобільний.

Олексій від’їхав рано вранці. Не в Даллас. Він поїхав на війну, яку він перестав чекати і яка лише починалася.

Ксюша плакала, коли він повідомив їй.

— У мене відразу заболів живіт, — сказала вона крізь сльози. — Будь ласка, будь обережний.

Потяг віз Олексія в Крим. Росіяни вже захопили аеропорт у Сімферополі, і всі рейси були скасовані.

— Прости мені, Рижик, — тихо промовив він.

* * *

Нікин телефон дзвонив і дзвонив. Це був Степан. Вона не брала слухавку. Стояла біля вікна, гладила рудого кота на підвіконні й беззвучно плакала. Але сльози її були одночасно сумними й щасливими.

Глава Х. Антон-Скерцо

18 січня 2015 року. Краснокам’янський аеропорт

Тиша між обстрілами й атаками — найбільш стрьомний час. Хочеться спати — і страшно, можна заснути й не прокинутися.

Олексій підійшов до бійця, який принишк у кутку на карематі й мішку та щось читав при світлі налобного ліхтарика, тримаючи на колінах стосик обпалених сторінок.

— Ось, знайомі букви шукаю, — боєць відірвався від читання, підвів голову, спробував пожартувати.

— Можна подивитися? — спитав Олексій.

— Будь ласка. Я саме збирався подрімати з годинку. Ліхтарик треба?

— Так, дякую. Потім віддам.

Олексій узяв ліхтарик, надів його на голову і сів поруч. По злітці знову забарабанили міни. Уже й не розбереш чиї. Степан викликав «арту» годину тому. Наче вони його чули. А він їх наче ні. Тут усі вже майже глухі. Давно. Та й зв’язок лайно. Так завжди на війні: зв’язок або лайно, або його нема. Ближчають розриви. А боєць згорнувся калачиком там, де сидів. І майже відразу захропів.

Олексій почав читати з першої розгорнутої сторінки. Він не знав, хто автор і як називалася книга.

«Глава чотирнадцята

ПРОМОКАШКА

Зараз нема промокашок. А в нас у школі були. Рожеві, жовті й голубі. Кому як пощастить.

Промокашка була необхідна, тому що писали справжніми чорнилами. І ніхто й уявити тоді не міг, що Промокашка — це насправді прізвисько одного зовсім не грізного бандита з «Чорної кішки» наприкінці сорокових. А вже потім від цього злодійського прізвиська пішла назва промокашки шкільної.

У першому й другому класі в нас навіть чорнильниці були й ручки, як олівці, тільки зі змінними перами.

Пера у мене зберігалися в коробці з-під сірників. Знімати й ставити перо — це було мистецтвом, на зразок намотування онуч у Суворівському училищі або ПТУ.

Щоденників у молодших класах не було. Тому зауваження та «двійки» вписували прямо в зошити.

Наприклад: «Поведінка — 2! Побив торбою [від змінного взуття] голову ради загону! Батькам терміново зайти до школи!» І підпис.

Учителька писала такими жирними червоними чорнилами. «Четвірки» й «п ’ятірки» в неї були дуже простенькі, рівненькі, скромні такі. А от «двійки» вона виводила з таким задоволенням, наче лебедів малювала.

А «кілки» в її виконанні (переважно з поведінки та російської мови) виходили величезні й розповзалися на півсторінки так, що неможливо було ні приховати цю «ганьбу», ні кудись від неї сховатися. Деякі герої й мученики виривали сторінки, за що їх безжально били ременем. Інші бритвочкою зшкрябували. Теж одержували на горіхи.

У процесі виведення «одиниці» в моєму зошиті вона просто кінчала, напевно (хоча я не певен, що на той час оргазм уже винайшли)!

Це була фінальна, остаточна оцінка мене як особистості. Як гільйотина чи розстріл.

Про «трійки» не скажу — ніколи не отримував.

А от промокашка була якоюсь мірою історією мого шкільного життя протягом року, такою собі перерваною пам’яттю.

І якщо сам зошит був яскравим прикладом соцреалізму, то промокашка являла собою такий собі взірець імпресіонізму чи навіть сюрреалізму, наче нею промокали не червоні «двійки», а кров із відрізаного вуха Ван Гога, або в неї, до прикладу, сякався Далі…

Я дбайливо зберігав промокашку цілий рік. Відкривав зошит на перерві чи вдома й дивився на промокашку як