Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

все-таки все це мені здається таким швидкоплинним! Як один безкінечний день, який розпочався для мене, коли я піднявся на облавок Зети, день, який нагадує море, де інколи змінюється небо, ховається за хмарами, темніє, або зірки сяють замість сонця, а вітер усе дме і дме, а хвилі продовжують здійматися, і виднокрай причаровує корабель.

Мірою того як триває подорож, капітан Бредмер стає все люб’язнішим щодо мене. Цього ранку він навчав мене обирати точку за допомогою секстанта, а також яким чином визначати меридіан та паралель. Сьогодні ми на 12° 38 південної широти і 54° 30 східної довготи, вирахування місця нашого перебування дає відповідь на моє запитання про час, бо це означає, що ми за два дні морем від острова, але вночі через пасати нас занадто знесло на схід. Коли капітан Бредмер закінчив підрахунки, він ретельно склав секстант у своєму кубельці. Я показав йому свій теодоліт, він оглянув його з цікавістю. Гадаю, навіть запитав: «Для чого він, чорт забирай, вам?» Я ухильно відповів. Не міг же я йому сказати, що мій батько купив його в часи, коли збирався заволодіти скарбами Невідомого корсара! Піднявшись на місток, капітан знову сів у своє крісло позаду стернового. Оскільки я був поруч нього, він запропонував мені одну зі своїх жахливих цигарок, від якої я не наважився відмовитися і яка так і погасла від вітру.

Він запитав у мене: «Ви знаєте царя островів?» Він сказав це англійською, і я перепитав: «Царя островів?» — «Так, пане, Аґалеґа. Його так називають тому, що це найбільш цілющий і найплодючіший острів Індійського океану». Я гадав, що він продовжить, але він замовк. Просто всівся у своє крісло і замріяно повторив: «Цар-острів…» Стерновий знизав плечима. Сказав французькою: «Острів пацюків. Радше так його варто називати». Затим він починає розповідати, як англійці оголосили війну пацюкам через епідемію, що поширювалась з острова на острів. «Раніше на островах Аґалеґа не було пацюків. Це був наче маленький рай, як острів Святого Брендона, тому що пацюки — то тварини диявола, їх не було у раю. Одного дня до берега пристав корабель, що йшов з Великої Землі, зараз ніхто не знає назви того старого корабля. Поблизу острова він зазнав аварії, проте матроси врятували ящики з вантажем, але у ящиках були пацюки. Коли їх відкрили, пацюки розбіглися по острову, розплодилися у такій кількості, що все стало належати їм. Вони з’їли все їстівне, що було на островах — кукурудзу, яйця, рис. Їх було так багато, що люди не могли спати. Пацюки згризали навіть кокосові горіхи на пальмах, з’їдали яйця морських птахів. Спочатку вирішили напустити на них котів, але пацюки збиралися у зграї, вбивали їх і, звичайно ж, з’їдали. Тоді спробували пастки, але пацюки хитрі, вони не потрапляли в них. Нарешті англійці знайшли рішення. Вони привезли цілий корабель собак, яких називають фокстер’єрами, і пообіцяли цілу рупію за кожного пацюка. Діти вилазили на кокосові пальми, трусили їх, аби пацюки падали, а фокстер’єри загризали їх. Я чув, що люди з Аґалеґа щороку вбивали більше сорока тисяч пацюків, а залишилося їх стільки само! Найбільше їх на півночі острова. Пацюки дуже люблять кокосові горіхи островів Аґалеґа, вони весь час живуть на деревах. Ось так, через це ваш queen of islands краще було б назвати островом пацюків».

Капітан Бредмер гучно розреготався. Можливо, стерновий уперше розповідає цю історію. Потому Бредмер починає палити у своєму канцелярському кріслі, мружачи очі від полуденного сонця.

Коли чорний стерновий іде полежати в трюмі, Бредмер показує мені на колесо стерна.

— Може, тепер ви, мсьє?

Він вимовляє слово «місьє» з креольським акцентом. Мені не треба повторювати. Тепер я тримаю велике колесо, стиснувши руками відшліфовані ручки. Відчуваю важкі хвилі на штурвалі, вітер, який підганяє вітрила. Я вперше керую кораблем.

У якусь мить порив вітру поклав Зету набік, напнуте парусинове полотно мало не луснуло, і я почув, як від натуги затріщав корпус, виднокрай захитався перед бушпритом. Корабель надовго залишався у такому положенні, шукаючи рівноваги на гребені хвиль, затамувавши дихання. Потім раптом інстинктивно поклав стерно на лівий облавок, піддавшись вітру. Корабель повільно випростався у хмарі бризок. На містку закричали матроси:

— Айооо!

Але капітан мовчки сидів у своєму кріслі, мружачи очі, зі своєю незмінною зеленою цигаркою у кутику рота. Цей чоловік здатен піти на дно зі своїм кораблем, не підводячись з крісла.

Тепер я пильную. Стежу за вітром і хвилями, і коли вони надто напирають, я здаюсь і обертаю колесо стерна. Мені здається, що я ще ніколи не був таким сильним, таким вільним. Стоячи на розпеченому містку, розчепіривши пальці, аби краще триматися, я відчуваю могутній тиск води на корпус, на штурвал. Відчуваю вібрацію хвиль, що вдаряють у ніс корабля, пориви вітру в вітрилах. Нічого подібного я раніше не знав. Це затьмарює все — землю, час, я — серед чистого майбутнього, і воно довкола мене. Майбутнє — це море, вітер, небо, світло.

Довго, можливо, кілька годин, я стою перед стерном у центрі вихорів з вітру і води. Сонце обпікає мені спину, потилицю, сідає ліворуч від мене. Зараз майже торкається виднокраю, заливає своїм вогняним золотом море. Я настільки зливаюся з рухом корабля, що відчуваю кожну повітряну яму, кожну заглибину серед хвиль.

Стерновий поруч мене. Мовчки дивиться на море. Я розумію, що йому знову кортить стати до керма. Я хочу ще трішки насолодитися цією миттю, аби відчути, як корабель долає вигини хвиль, як на мить затримується на гребені, аби знову віднайти напрямок вітру, що тисне на вітрила, і продовжити свій шлях. Коли ми біля підніжжя хвилі, я роблю крок убік, не відпускаючи колеса стерна, а чорна рука стернового вже тримає важіль, із силою стискаючи його. Коли він не за стерном, цей чоловік ще більший мовчун, ніж капітан. Але варто тільки його рукам торкнутися важелів колеса, як у ньому відбувається дивна зміна. Він наче стає кимсь іншим, більшим, міцнішим. Його худе обличчя, обпечене сонцем, немов виліплене з базальту, набирає якогось особливого, урочистого виразу. Очі сяють, стають живими, і все його обличчя виражає щастя, яке я вже спроможний зрозуміти.

Тоді він своїм співучим голосом читає вітрові безкінечні монологи. Про що він розповідає? Зараз я сиджу на містку ліворуч від стернового, а капітан Бредмер продовжує палити у своєму кріслі. Не до нього й не до мене звертається стерновий. Розмовляє сам з собою, як інші співають чи насвистують.

Він знову