Яцек Денель - Ляля

директорка, яка будь-що хотіла мене зрізати, спитала про сучасну літературу. Горбатик схопився зі свого місця й заперечив, мовляв, цього немає в програмі, та пригадав, що місяць тому я писала із цього великого реферата, і сів. Я відповідала з пам’яті, усе як по нотах, просто переказала свою доповідь, і квит. Нарешті дійшла до місця, де трохи забулася, назву якоїсь книжки, і кажу: «Але тут ви мені допоможіть, бо мені пам’ять зраджує». «Ні, годі», — процідила директорка крізь зуби, а Горбатик знову підхопився й розцілував мене в обидві щоки. Перед самою війною вона викинула його зі школи; він відразу пішов до університету. Такий розумник.

Окрім війни з директоркою, бабуня, разом зі своїм другом із чоловічої гімназії, редагувала поважну шкільну літературну газету, сторінки якої прикрашали різні фейлетони, патетична поезія й обговорення; той друг був закоханий в бабусю до нестями, але був молодшим за неї на два місяці, тож вона на нього й не глянула. Згодом йому минулося, коли він був уже дорослим — а що він став при цьому великим письменником і об’їздив потому півсвіту, щоб, зрештою, померти на серце в південному місті біля підніжжя вулкану — то це вже інша справа. А поки залишмо його в якомусь класі, де, розгладивши аркушика, на посинілій від чорнильних плям парті, він малює Лялю Бенецьку у вигляді каріатиди, як «опору келецької культури», або як вона з войовничим виглядом прямує, затиснувши під пахвою Фрейдів «Вступ до психоаналізу».

— Ми навіть мали шкільну пошту: будь-хто міг укинути до спеціальної скриньки листа до редакції, якого ми потім гуртом читали й не раз відповідали на сторінках газетки. А якось, пригадую, прийшла листівка, задрукована штемпелем із картоплини двома вульгарними словами — на «х» і на «п». Пан Горбатик, який допомагав нам готувати газету, зиркнув на ту картку, зім’яв і кинув убік, але я все прочитала. Через кілька тижнів ми сиділи з батьками й тіткою за обідом, пригадую, що якраз був малоросійський борщ, і раптом мама спитала: «Валер’яне, я бачила на паркані якесь дивне слово, «хуй» чи щось таке. Що воно значить? Це якась абревіатура? Назва якоїсь партії?» Тато побуряковів і захлинувся борщем, а відразу потому захлинувся знову, помітивши, що я теж почервоніла. Але мама такою вже була; наприклад, вона ніколи не вживала слова «бордель», та коли бачила безлад, то часто казала: «Який жахливий бардак», бо їй здавалося, що це таке гарне російське слово, яке означає непорядок.

* * *

Воно й не дивно, що прадід Валер’ян захлинувся гарячим борщем — як будь-який гурман, він мав свої дивацтва; суп обожнював киплячий, найкраще просто з каструлі. Сам прекрасно готував, але за якусь смакоту міг усе віддати. Об’їдався до знемоги різними делікатесами. Лікарі радили йому перейти на дієту, бо він слабував на серце, але прадід казав, що воліє прожити ще десять років і їсти те, що йому до вподоби, аніж двадцять, і відмовляти собі в усьому й споживати варену моркву.

— Примушував мене їсти маслини, а я їх ненавиділа. І пити сухе вино за обідом. Мені більше подобалося солодке, але тато казав: «Ти ж не хочеш солодкого? Бо якщо так, то взагалі не дам...» Обожнював рибу; я лише раз бачила, як мій батько вчинив скандал жінці: коли крамарка пообіцяла залишити для нього свіжі міноги, а тоді геть забула й продала їх комусь іншому. Боже мій, як він репетував... Ну, і ці обіди, батько, який поглинає гарячий суп, завжди якісь гості, знайомі й незнайомі... Бо, знаєш, тато був таким, що коли стрічав на вулиці безробітних, які зле виглядали, а то були роки великої кризи, і вбогих безробітних на вулицях не бракувало, то запрошував їх додому на обід, а наприкінці ще й давав їм якісь харчі. Або одяг. Пригадую, як колись мама примусила його купити нове пальто, бо старе вже потерте, і не личить людині на такій посаді. Він відмовлявся, відмовлявся, але погодився. І якраз назавтра, коли батько йшов вулицею, робітник, що фарбував якийсь будинок, розлив фарбу й заляпав те нове пальто. Робітник перелякався, перепрошує, а тато питає: «А який у вас розмір? Бо, може, вам це пальто потрібніше, ніж мені?» І негайно йому віддав, а тоді повернувся додому щасливий, бо міг знову носити старе пальто. Ще й так добре, що не привів того робітника на обід. Мама лише вимагала від нього, щоб її заздалегідь повідомляли, але він відказував: «Я їх щойно зустрів, а раніше ж не знав, кого побачу дорогою, скільки їх буде й чи будуть вони голодні». Або отой чоловік, як же він звався, такий молодий інженер. Працював у якомусь проектному бюро, навіть дуже непогано заробляв, але сталася халепа, і його дружина тяжко захворіла, потрібні були кошти на ліки. Отож він узяв трохи грошей з каси підприємства, щиро сподіваючись їх повернути з найближчої платні; на жаль, тоді саме перевіряли бухгалтерські книги, і виявилося, що грошей бракує. Страшенний скандал, хлопця звільнили з роботи й відтоді ніхто йому руки не подавав, тільки й казали: «Розтратник! Розтратник!» До всього ще й дружина померла. Безнадійна ситуація. І що роблять мої батьки? Регулярно запрошують його на обіди, щоб він не сумував, сидячи в спорожнілій квартирі.

— А коли обід затримувався...

— ...а коли обід затримувався, тато грав на скрипці один із творів, яких ніколи не навчився виконувати, наприклад, «Куяв’як» Венявського, де були такі складні пасажі... а мама, яка ненавиділа фальш і завжди стверджувала, що фальшива нота викликає в неї фізичний біль, мчала з кухні, вигукуючи: «Зараз, зараз, буде обід, тільки, на Бога, не грай». Чого тобі там ще треба до твоїх записів?

— Японця.

— А-а-а, японця...

* * *

Японець якось звався, але бабуся японських прізвищ не запам’ятовує, ну, хіба що ім’я асоціюється в неї із двома талановитими долонями, що грають на шопенівському конкурсі. Так чи сяк, наш японець справді мав дуже вправні руки, але не грав на фортепіано, зате рвав зуби.

— Подивися-но, Іренко, — казав радник Карнаухов з-над газети, — цей японець і далі у Варшаві. У «Кур’єрі» пишуть, що до нього ходить увесь monde... митці, міністри. Навіть прем’єр був.

— І що, він йому щось вирвав?

— Вирвав. Кажуть, той його дуже хвалив.

— Ти диви.

Або:

— Знову про японця пишуть.

— Якого японця?

— Того, що зуби безболісно рве. Притискає нерв у яснах