Яцек Денель - Ляля

— Ох, Валер’яне, я аж похолола. Не треба, будь ласка.

Дивно, що мого прадіда так захоплював цей східний дантист, бо ж сам він ніколи не мав проблем із зубами, доки у віці шістдесяти із гаком років не зламав собі зуба, коли, як завжди, розгризав волоські горіхи. Так чи сяк, а якогось ранку він заявив:

— Іренко! Японець приїхав до Кельце. Завтра в нас обідатиме.

Моя бідолашна прабабуня, призвичаєна, що ніколи не відомо, скільки людей прийде на обід, бо раптом Валер’ян стріне на вулиці знайомих чи безробітних, які вже два дні ріски не мали в роті... і таке інше, знизала плечима й лише пробурмотіла, що коли той дантист, то може не вимагатиме десерту. А японських страв за жодні скарби світу не дістати, зрештою, Геня й не втне нічого з японської кухні...

— Аби смакувало, — відбуркнув мій гостинний прадід і життєрадісно сяйнув лисиною, схиляючись над якимись документами.

— Ну, і прийшов, — розповідає бабуся, яка, частуючись шарлоткою, саме вмостилася у своєму допотопному, широкому фотелі, у якому помер і прапрадід Брокль, і прапрабабуся Броклева, і прабаба Карнаухова, — низенький, у котелку, із ціпком, очі вузенькі. Говорив російською, німецькою й англійською, вклонявся навсібіч, розповідав про натискання на нерви в яснах, і з наполегливістю, гідної кращих справ, їв, нещасник, чужі його смакам голубці, кнедлі, а також малоросійський борщ. Аж раптом... — бабця замовкла.

— ...вийшов.

— А ти звідки знаєш? Авжеж, вийшов. То ти знаєш цю історію? Вийшов до нужника, бо туалету в нас ще тоді не було. Тато перепросив його, мовляв, такі умови, те, се, будь ласка, ліворуч, а сам — стриб до стійки з парасолями, вистукує котелок, розкручує ціпка — і той розкручується, а всередині — нотатки, мікрофільми. Бо японець був шпигуном і, вириваючи зуби, при нагоді тягнув за язика всіх цих балакучих генералів та міністрів, тягнув за язика доньок банкірів і директорів, нарешті й самих суддів Верховного суду й депутатів, і сенаторів за язика тягнув, уміло, не настирливо, ні, адже то був вихований, досвідчений японець. Досвідчений японець повернувся з нужника, уздрів тата з розкрученим ціпком і хотів ушитися, але тато хап його за комір і потягнув до поліції, а поліція далі, куди слід. Певне, до контррозвідки. А тоді Геня розігріла голубці й ми дообідали.

* * *

Приблизно тоді ж таки розігралася історія Маргаритки, отож ми можемо повернутися до моменту, коли я перебив бабуню (зізнаюся: насправді, коли я сказав «Це буде далі», бабуня зовсім не припинила розповіді, зауваживши: «Ага, далі...», а розказала все до кінця, нарікаючи лише, що я втрутився).

— Якось увечері прийшов із візитом пан Роммель. Цього разу, зігравши із прадідусем кілька творів, він розповідав не про «прюнельки», а про свою старшу доньку, Маргаритку, точніше про пана Гесса. Отож, Маргаритка збиралася на бал. На той-таки бал збирався пан Гесс; проте в останню хвилину вирішив залишитися вдома. По нього приїхали друзі й кажуть: «Слухай, поголися, вдягнися гарно і їдь з нами. Шкода молоді літа просиджувати вдома! Поїдеш з нами автомобілем... Будуть Зуля й Мариня, і Маргаритка Роммелівна». — «Маргаритка? Яка ще Маргаритка?» — Як це — яка? Донька садівника Роммеля. Визирни у вікно, оно сидить в автомобілі». Він визирнув і вмить закохався, така вона була вродлива... висока блондинка, дуже висока; принаймні настільки, що тоді це вважали вадою, але ж Гесс мав на зріст два метри й чотири сантиметри. А коли спитав, чому в неї таке дивне ім’я, а друзі пояснили: «Тому, що вона німкеня», то вже вороття не було. У шаленому темпі одягся, поголився, поїхав. Протанцювали всеньку ніч, а за шість тижнів уже й повінчалися.

Інша справа — бабунина однокласниця, Ядзя Жарновська, героїня із драми дев’ятнадцятого століття, дівчина, вродлива наче мрія, русяві коси, очі, мов волошки. Батько її був панич, що слабував на сухоти, а мати селянка, здорова. Покохали одне одного. Дідусь майбутньої Ядзі, деспотичний шляхтич, заборонив зустрічатися. Вінчаються всупереч його волі. Панич оселяється в селянській хаті й там помирає. Мати самотою виховує дівча, яке, поєднавши в собі аристократичну тендітність і селянське здоров’я, зростає богинею. У неї закохується панич, часи змінилися, тому деспотів немає, заручини, перстеники й ідилія. І раптом усе зруйновано, а я зворушений, хоча й вислуховую цю історію чи не всоте.

— Уже домовилися про весілля, а батьки нареченого досі не познайомилися з матір’ю нареченої; слід було все залагодити якомога швидше, тож у чергових листах молоді планують зустріч. І раптом Ядзя прочитала в листі: «Лише попрохай маму, аби не вбирала хустину на голову, бо то виглядає занадто по-селянськи...» і т. д. «...кохаю Тебе палко...» Зняла перстеника з пальця, поклала до конверта й повернула.

Я зворушений усоте, а бабуня всоте все мені псує, додаючи, що хлопець страшенно перепрошував, і вони таки жили довго й щасливо.

Отож ми вкотре дійшли до любовних питань, і слід поступово змиритися з тим, що бабуня в цій розповіді зробилася вже дорослою настільки, щоб мати якогось, як би вона сама сказала, кавалера. Отак ми дійшли до Юлека.

Розділ IX

Насправді мені важко називати Юлека якось інакше, аніж «Юлек», хоча, якби я його знав, то напевне звертався б до нього на «ви» й шанобливо вклонявся. Але він існує для мене лише як молодий чоловік з бабуниних оповідань, як уламок блискучої фотопластини із зображенням лисівського саду, як збірка анекдотів і, насамкінець, як кількасот чи й кілька тисяч сторінок перекладів французьких романів.

У принципі, я мав би згадувати про Юлека лише після Адзя, але перед Зиґмунтом, тобто моїм дідусем; крім того, є ще кілька чоловічих імен, які бабуня вимовляє з насолодою, з якою колись вимовляли назви кількох улюблених готелів у Біарріці та Марієнбаді; та поки ми про них не згадуватимемо.

Адзьо був поетом і першим бабуниним нареченим. Він здобув її ефектним наступом з літературного боку — тобто публікував у серйозних, журналах присвячені (з усією серйозністю) коханій серйозні вірші, у яких аж роїлося від майстерних метафор, візантійського блиску, забутих богів та міфічних чудовиськ. А бабуня, оточена колом подруг, з паленіючим обличчям читала в шкільних коридорах ці серйозні вірші в серйозних журналах. То діялося в часи, коли друковане слово ще мало якусь вагу, і ним було легше, ніж нині, убити, спокусити чи підбадьорити, а що Ляля Бенецька була, як то кажуть, опорою келецької