Яцек Денель - Ляля

Так чи сяк, та коли я йшов, скажімо, на кухню, щоб заварити чай, то про всяк випадок намагався уважно прислухатися, бо ж ніколи не відомо... Чайничок стояв, як звичайно, на електричному чайнику («Бо гріє. Мусить гріти, там завжди ставлять чайничок»; якщо хтось не дотримувався нової традиції, то бабуня здіймала рейвах). На склянках осад, бежеві й сіруваті патьоки з каменя й чаю, узагалі позбавлені смаку (а може, навіть його збагачують, зрештою, жодного запаху чи чогось бридкого), та для очей мого асептичного австрійця то справжній жах. Мию, мию. З кімнати долинає дедалі гучніший, сповнений упевненості й переконливості, голос бабусі. Вона явно щось розтлумачує. Треба поспішати, бо невідомо, що може статися.

Отож я напружуюся, заварюю улюблений Ріхардів чай, перцево-цинамоновий, метушуся за двох чи й трьох, витираю до блиску ложечки, нарешті входжу до вітальні, де бабуня, картинно вмостившись у фотелі, сягає якогось апогею оповіді, містичних вершин красномовства.

— Капітолій, Капітолій, — вигукує вона, розмахуючи руками, окриленими класичною освітою. Час від часу бабуня ґелґоче і, наче цього замало, супроводжує це різними сценами, значення яких мені поки незрозуміле.

По той бік столу Ріхард робить міну смутного песика.

— Яцеку-у-у, — бабуня з гідністю обертається до мене — я хочу йому сказати, що ми з ним балакаємо як гуся із поросям.

З огляду на безпеку чаю й сяючих склянок, я ставлю тацю на столі, а тоді питаю:

— А що означала ця пантоміма?

— Як це що? Гуси! Капітолійські гуси! Уночі до мурів Риму, — тут бабуня замашними рухами показує силует Вічного Міста, — підійшли варвари. Не пригадую вже, хто саме...

— Та їх багато було, байдуже. Що далі?

Але бабуся вже видиралася уявними схилами одного із семи пагорбів; галли, насупивши чоло, раз по раз долали коротку відстань між фотелем і столом. Тоді — гуси, метушня, тріпотіння крил і голосне ґелґотіння, аж доки невидимі пір’їни впадуть на невидимі плити Капітолію; римляни попрокидалися й хапаються до бою — бабуня розштовхує фотелі й здіймає п’ястук з неіснуючим мечем. Гуси Рим урятували.

— Гуска, — побожно промовляє бабуся. — Гуска, — повторює вона, пильно вдивляючись Ріхардові у вічі.

Я коротко йому розтлумачив — Ріхард зберіг міну песика, яка виробилася протягом усієї бабусиної вистави — про що йдеться в приказці «як гуся із поросям». З’ясувалося також, що він не знав історії капітолійських гусей, але дуже втішився такому розширенню горизонтів, як і будь-який милий, розумний, гарно вихований австрійський хлопець. Видовище, рух і звук дійшли кінця.

— Не чув про капітолійських гусей? Неймовірно.

— Знаєш, він, здається, не отримав класичної освіти. Простіше було якось про качура Дональда, зрештою, птиця та й птиця...

На щастя, бабуня, звільнена від обов’язку пояснювати щось далі, вирішила не демонструвати поросят і сіла пити чай.

* * *

— Ну, гаразд, директорку ти не любила, латиністку теж не надто. А кого ти любила?

— Ну-у-у, Горбатик. Горбатик був моїм улюбленим учителем. Історик. Надзвичайно розумний чоловік, потім був викладачем, здається, у Кракові, хоч я й не певна; нещодавно помер, я читала некролог у «Пшекрої». Теж довгенько собі пожив. Хоч і не виглядав на такого, який мав стільки прожити. Із простої родини, щойно закінчив університет, худий мов тріска, бідний як церковна миша, завжди носив одного й того самого костюма із задовгими, відвислими на колінах штанами, які утворювали такі складки, схожі на бублики. Колись, пригадую, сидимо в класі перед його уроком, і я намалювала на дошці карикатуру — Горбатика, такого нещасного, з тими бубликами. Він увійшов, побачив, посміхнувся, а тоді каже: «А й справді, то вже занадто, ці штани дійсно як ганчірка». І відтоді приходив до школи в єдиному святковому вбранні. Боже мій, як я перед ним вибачалася, як ми всі його перепрошували, благали... але ні, він уперся. Мені було так ніяково, так неприємно... Якось, пригадую, я вирішила першого травня прийти в чомусь провокаційному, червоному, а що в мене не було нічого цілком червоного, то я вбрала хустку в білий горошок. Горбатик увійшов, глянув на мене й каже: «А ви неабиякий героїзм виявили... ну, ну. На мій урок одягти червону хустину! Та ще й у білий горошок! На мій урок». А він мав трохи соціалістичні погляди, — додає бабуня, — і разом з тим підтримував Муссоліні, бо бував в Італії й розповідав нам про громадські роботи. «Якщо комусь вдалося цих ледачих італійців загнати до роботи, — казав, — то це таки неабияка людина. Понтійські трясовини осушив, дороги проклав, порядок навів...» Згодом йому це захоплення минуло. Так чи сяк, а викладав він чудово, будь-кого з нас умів заохотити до праці... у нашому класі така дівчина була, ми всі її Оселедицею називали, бо вона страшенно оселедцями тхнула, невідомо чому. Наче й чиста, умита, а завжди цей запах... зірок з неба не хапала. І, уяви собі, якось Горбатик її питає, а вона щось там белькоче, затинається. Закінчила, а він каже: «Пані... — як там її звали... ну, байдуже — якась-там. Пані Якась-там висвітлила це питання з надзвичайно цікавої перспективи...» І відтоді Оселедиця вчила історію, аж гай шумів. З решти предметів і далі мала одиниці, але з історії щоразу п’ятірка за п’ятіркою. Чудовий учитель. Ну, ще була та історія із трійкою. Читав нам оцінки за семестр і сказав, що в однієї з нас трійка з поведінки. А тоді трійка з поведінки в жіночій школі — то був справдешній скандал. Не знаю, що треба було вичворити, щоб трійку заробити. Дівчата перелякані, юрмляться довкола мене й кажуть: «Слухай, Горбатик тебе любить, йди до нього й запитай, хто трійку має». Іду, питаю, а він: «То ви не знаєте? Не здогадуєтеся?» Я щось там мудрую, мовляв, може, та, бо її бачили на балу в офіцерському казино, або інша, бо колись нафарбувалася на якийсь бенкет. «Ні. Ви й справді не знаєте, хто дістав трійку?» Я не знала. «Ви». Я заніміла. «Я?» А він дивиться, киває головою й каже: «Вам конче було воювати з директоркою? Нащо вам це здалося? Ще й дивуєтеся».

— То... гм... то він трохи конформістом був...

— Е-е-е, ні. Горбатик теж воював з директоркою, як і я, але непомітніше. Пригадую, як я складала випускний з польської мови й літератури, і вона була в комісії. Я відповідала бездоганно, і тоді