Яцек Денель - Ляля

— Але ти мала про школу розповідати, а не про твою школу очима твого батька.

— Про мою школу? Я вчилася дуже добре, зазвичай була другою або третьою в класі, бо в мене були проблеми з гімнастикою. Воювала із ксьондзом...

— Ти? Ти, яка збиралася стати черницею-мученицею?

— Так. Бо тато постійно мені повторював: «Дитино, це проблеми свободи віросповідання й нікого не можна навернути силоміць. Будь терплячою. І не забувай, що, можливо, ти колись зміниш думку про це». А я, звісно, кричала, ображалася, і мені було дуже сумно. Але згодом, я помалу почала розшукувати в Біблії різні місця, які здавалися мені геть невідповідними до Христового вчення. Найдужче мене вразило, що Богородиця знала, що Іродові солдати виріжуть, усіх хлопчиків у Вифлеємі, але не розповіла про це іншим матерям. Я цього ніяк не могла зрозуміти. Спитала ксьондза на релігії, чому так сталося, а він щось пояснював, мовляв, інакше Святе Сімейство не змогло б урятуватися втечею до Єгипту. Мене це не переконало. Я почала дошукуватися, аж, зрештою, втратила віру. Звичайно, ксьондз обожнював чіплятися до мене з різними дрібницями, тож я мусила найкраще в класі знати молитви, катехизис, псалми et cetera. Він тільки й чатував, коли я спіткнуся, а тут таке розчарування.

— А з якими ще вчителями в тебе були проблеми?

— Із різними. З кожним свої.

— Наприклад?

— Ну, найбільші були з новою директоркою. Колишню директорку я дуже любила, але вона пішла на пенсію. То була приємна, вихована пані. Зате нова виявилася вульгарною хамкою, яка репетувала на учениць, наказувала замість розмовляти й узагалі була невідповідною особою на невідповідному місці, настільки, що якось чиясь мати не витримала й дала їй ляпаса. Я ж користувалася тоншими методами. Одного разу вона вела в нас урок біології й написала на дошці «півкола мозку». Просто помилилася, мабуть, через те, що так старалася гарно вивести кожну літеру. Я, звичайно, каліграфічно переписала це до зошита. Директорка підійшла до мене й питає: «А це що таке? Як треба писати «півкуля»? А я їй: «За колишньої директорки писали «півкуля», але за нової пишуть так...» — і показала на дошку, де чорним по білому... чи то пак білим по чорному було написано «півкола». Можеш уявити, як вона після цього мене любила. Воювала зі мною до останнього класу. Лише одне мені в ній сподобалося: у нас в школі була така акція, коли всі приносили сніданки для дівчат з бідніших родин. І якось директорка помітила, що одна з дівчат поклала черству булку. «А тобі теж дали на сніданок черству булку, га? Ні? Із шинкою? От цікаво. То тепер ти їстимеш черству булку, а бідним подругам залишиш ту, що із шинкою».

— Гарно.

— Та гарно. Та загалом вона поводилася як примітивна хамка. От учителька латини, пані Сташова — то інша справа, та була дуже добре вихована, але неймовірно сувора. Я її не боялася, бо з початку досить добре знала латину й привчила її до того, що завжди можу відповісти. Тому вона мене ніколи не питала, зате по черзі викликала всіх дівчат, а вони так довго мордували того Цезаря чи Лівія, аж нарешті лунало: «Ля-а-алька, тепер скажи їм, у чому тут справа». І тоді я підводилася й відповідала абсолютно без жодних зусиль, бо все вже давно переклала. Аж раптом якогось разу у випускному класі вона питає мене без попередження. А я нічого. Вона аж заніміла. «Лялю, встань, будь ласка, — сказала вона. — Лялю, будь ласка, сядь. Будь ласка, встань. Як це — ти не знаєш?» То я їй і кажу, що не знаю та й квит, що вона мене сто років не питала, а я не вчилася тільки щоб учитися. Дала мені три тижні, щоб я вивчила; якраз були зимові канікули. І, уяви собі, що я таки вивчила. І склала на п’ятірку. Та-а-ак. Вона вживала таких різних висловлювань, наприклад: «Чого так скачеш, як блоха по шахівниці». Не знаю, чому саме по шахівниці, але так вона казала.

* * *

Перекладала вона добре чи зле, але класичну освіту Ляля Бенецька отримала. То й не дивно, що коли я був малий, то замість казок бабуня розповідала мені грецькі міфи; під час купання — про Ахілла у водах Стіксу; у саду — про Нарциса й Адоніса; на ринку — про Гермеса, а про Несса, Одіссея чи стимфалійських птахів — за будь-якої нагоди. Ну, і про Авгія, коли хотіла примусити мене поприбирати іграшки. З’являлися й інші герої: Гамлет, Роланд, король Собеський з неодмінною Марисенькою, Бона, що отруїла Барбару, а із часом також Емма Боварі, Ганс Касторп і барон де Шарлю, але на цьому етапі ми вже розповідали одне одному навзаєм.

В Оліві все було трохи по-іншому, з Едипом, Брюгге й російським балетом десь на задньому плані. Ми спілкувалися мовою, відірваною від дійсності вулиці Квітної, вулиці Лічманського, вулиці Підгалянської і далі — відірваним від дійсності Ґданська, Помор’я, Польщі й більшості західного та східного світу: натяками на родинні оповіді, спільно прочитані книжки, внутрішньородинними слівцями. Сторонньому часто складно було нас зрозуміти, та хіба не цього ми трошки прагнули?

Коли з Відня приїхав Ріхард, бабуню охопив звичний переляк під назвою: «А де ж мені його покласти?», а тоді наступного дня під назвою: «А як же я з ним порозуміюся?»

— Ну... знаєш... англійською або німецькою. Він чудово говорить по-англійському. По-німецьки теж непогано.

— А французькою?

— Ні. Російською теж ні, щоб випередити твоє наступне запитання.

— Нечувано, — зітхнула бабуня, — ну, та якось спробуємо.

* * *

— І що, Ріхарде, — спитав я на третій день, — як тобі вдається спілкування?

— Коли я розумію, то посміхаюся й киваю головою. А як ні, то роблю таку міну смутного песика, — і тут він зробив міну смутного песика.

— Ага.

На щастя, більшість часу ми або ходимо по костьолах та музеях, або обговорюємо різні поважні речі, як-от час і простір, бо Ріхард на цьому знається, а я ні, або навпаки — про малювання перлин чи створення напруги, бо на цьому Ріхард не знається, або, зрештою, про речі, на яких ми обоє не розуміємося. Та траплялося, що доводилося його ненадовго залишити сам на сам з бабунею, яка більшість часу була