Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

Бейті або в Гірічі, точно зараз не пам’ятаю. Тамтешні села по-іншому навіть збудовані, ніж в інших регіонах: поміж рядами хат розташовано долівку просто неба, щось на взірець утрамбованої глини під центральний майдан села, але це ніякий не майдан, тільки спільне подвір’я для худоби всього села. Усі свиней утримували спільно саме тут, а не в окремих домашніх господарствах. Сьогодні нема вже свиней, точніше, взагалі нічого нема.

Лелече гніздо на костельній дзвіниці в околицях Орманшаґа — це вже майже стандарт і нічого дивного. Тут жоден дзвін не б’є в полудень, і вже точно їх не передають по MTV або по каналу «Дуна».

У районі Черегат, що знаходиться на північ від Мішкольца, сім’я з п’яти осіб виживає за шістдесят п’ять тисяч форинтів на місяць. Це менше 250 євро. Журнал «Модьор Норонч» якось опублікував великий репортаж про села, які розташовані на схід від дороги номер двадцять сім. Черегат якраз умістився між двадцять сьомою та третьою дорогами, що йдуть у напрямку на Словаччину. У Торносентйокобі на двісті сімдесят мешканців припадає два костели, два маленькі магазинчики, нема аптеки, лікаря, автозаправки, пошти, ані школи. В угорському селі, навіть у найбіднішому, обов’язково мусять бути два храми — католицький та протестантський. Це настільки типова риса угорського ландшафту, як і водонапірні вежі. Але ці вежі хоч працюють, а костели — стоять без ужитку.

На захід від Дунаю поступово густішають німецькомовні написи. Щоразу частіше поряд із «bejárat» з’являється «eingang», «fogadó» перетворюється в «gasthaus», десь узагалі починають пропадати повсюдні «söröző» та «borozó», а на їхньому місці бачимо «bierstube» та «weinstube». Уже в Комаромі, місті на кордоні зі Словаччиною, що тягнеться вздовж Дунаю, наче кишка, угорські написи на термальних купальнях завжди супроводжуються німецькими.

У Комаромі в березні 1921 року народився мій батько. Його мали зачати саме в той час, коли підписувався Тріанонський мирний договір у червні 1920 року.

Мою бабусю звали Терейз Варґа. Як називався мій дідусь — не знаю, бо мого дідуся не було. Таке стається з багатьма мужчинами, особливо, якщо вони вже є чиїмись батьками. Про це, правда, я дізнався занадто пізно. Про сімейні таємниці завжди дізнаємося занадто пізно. Бернат Варґа, якого я все життя вважав за свого дідуся, виявився моїм прадідом. А плюсом у цій ситуації було те, що він помер ще перед моєю появою на світ. З раннього дитинства я пам’ятаю свою прабабусю, хоч і невиразно. Вона мешкала в особняку, що здавався в оренду на Ференц Кюрут, здається, між вулицями Местер та Томпа. Це був великий, зручний і понурий особняк з криницею на подвір’ї. До кімнати заходили через веранду, але щоб до неї ввійти, спочатку треба було пройти темним, обшарпаним коридорчиком зі сходами. Прабабуся була словачкою і до кінця життя так і не навчилась до ладу говорити по-угорськи. Тому після смерті чоловіка майже не показувалась на вулиці, бо не була певна щодо свого місця в цій чужій, протягом стількох років не освоєній угорській стихії.

У своїй пам’яті віднаходжу тільки спогад, що вона там мешкала, а як виглядала і що казала — не можу пригадати. Добре пам’ятаю, передусім, будинок і те, що її житло знаходилося з лівого боку прибудови. І це, власне, є доказом того, що часто нам простіше запам’ятати місця, аніж людей. Наприклад, прекрасно пам’ятаю старі «Ікаруси», що їздили в той час будапештськими вулицями. Мене захоплювали їхні грізні випуклі зади з ревучими двигунами; вони нагадували мені якихось велетенських сіро-бордових шершнів.

Сьогодні вже важко зайти на подвір’я з верандами, що викликають асоціації з періодом дитинства. Більшість брам уже зачинені на замок і обладнані домофонами. Тому, як тільки вдасться десь угледіти відчинені вхідні двері біля Кюрута або в довоєнних будинках старого Будина, я відразу в них заходжу, стаю на середині подвір’я, задираю голову вгору і дивлюсь у малий квадрат неба, обрамлений поручнями галерей на кожному поверсі.

Бабуся Терейз жила в Комаромі й, імовірно, зустріла там мужчину, який став батьком мого батька. Хоча, звичайно, не можу також виключити, що її вагітність могла також бути наслідком поїздки до Будапешта або принаймні на другий бік Дунаю, де знаходилась новопостала Чехословаччина. Чи це було коротким романом, чи бурхливим коханням — не маю найменшого уявлення. І, як мені видається, цього не знав навіть мій батько, бо бабуся Терейз відразу після народження віддала його на виховання своїм угорсько-словацьким батькам, які й усиновили малого Бейлу. Сама ж зникла з Угорщини на добрих чверть віку. Чого шукала в Італії, що було причиною її еміграції, чому повернулась додому вже аж після війни — також уявлення не маю. Не думаю, щоб уже аж настільки їй не сподобався режим адмірала Горті. До речі, у тодішній Італії от-от мав прийти до влади найбільший блазень серед диктаторів. Отже, гіпотеза, що бабуся Терейз була комуністкою, також виглядає малоймовірною. Хоча годі по-іншому збагнути той факт, що до рідних сторін бабуся повернулася якраз тоді, коли репресіями закладався фундамент держави Матяша Ракоші. А може, тут треба подумати про мелодраматичну версію — наприклад, поїхала за мужчиною?

Ким, цікаво, був її коханець, який і припускати не міг, що буде мати внука, який мешкатиме у Варшаві. Тут можна тільки здогадуватися, і нічого серйозного, крім літературного домислу, тут не придумаєш. От тільки я не уявляю собі, щоб мій предок якось глибше переймався рефлексіями на тему долі центральноєвропейських країн.

Коли по всій Угорщині вивішували чорні жалобні прапори і били у всі дзвони, мій невідомий дідусь того червневого дня 1920 року опинився в ліжку моєї бабусі і обоє дали життя моєму батькові. Отож і я, певним чином, також тріанонський нащадок. Мій батько був справжньою дитиною Малої Угорщини. Натомість його таємничий батько жив ще у Великій Угорщині.

Прадід Бернат працював у Комаромі на залізниці і, як можна здогадуватися, працював там старанно, бо на початку тридцятих років його перевели до самого Будапешта. Він поселився з прабабусею і моїм батьком на вулиці Соболч, неподалік від вокзалу «Нюґаті», тому дідусеві було близько до роботи. Місто Комаром розділили навпіл: між Угорщиною та Чехословаччиною.

Якось ще дитиною батьки взяли мене в поїздку до Комарома. Було це багато років тому, я ходив до початкової школи, і щоб пригадати собі деталі тої поїздки, мусив би добряче нафантазувати. Добре пам’ятаю тільки те, як мій батько ностальгійно прогулювався містом і показував мені якісь будівлі, але спогад цей — наче в тумані, а точніше, у