Кшиштоф Варга - Гуляш із турула

на жаль, нерозбірливий. Належний мені екземпляр — зеленого кольору, копія для фірми — білого. Це було найбільш сформалізоване відливання в моєму житті й один з небагатьох чеків, який я залишив собі на пам’ять.

Найпоширенішою вивіскою в Мішкольці є «Залоґгаз»[57]. Якщо б мені довелося робити рекламу для угорської версії промислового міста-гіганта, в якому позакривалися заводи, то я використав би такий слоган: «Мішкольц — місто ломбардів». «Культура будує місто» — це гасло, з яким Мішкольц боровся в конкурсі на Європейську столицю культури 2010. Та все-таки не культура збудувала Мішкольц, а промисловість. І, як колись місто будували заводи, так сьогодні його будують ломбарди. В еволюції розвитку наступним кроком після індустріалізації є розпродаж усього, що має хоча б якусь вартість: годинники і шуби відносяться до ломбардів, а залишки після ери заліза — до пунктів збору металобрухту.

Остаточно Європейською столицею культури 2010 було проголошено Печ, який уже давненько рекламується як місто з середземноморською атмосферою. А значить — не угорською, бо угорськість із середземноморськістю аж ніяк не в парі. За офіційною версією, Печ було вибрано тому, що це місто запропонувало найкращу програму, але більш імовірною видається мотивація, що Печ — це найменш депресивне місто в Угорщині, а звідси читай і найменш угорське.

У 2007 році столицею культури був вибраний Сибін, місто Еміля Чорана. Коли я був у ньому в 2005 році, там ґрунтовно відреставрували площу Ринок. У Сибіні Чорана звідусіль обсідала нудьга, найбільша в його житті; він був найщасливішою людиною, бо понад усе любив нудьгувати. Сибін став гарним містом, відновленим, настільки справжнім, наскільки може бути наново розмальоване місто.

Неподалік Мішкольца, на північний захід, майже під словацьким кордоном, знаходиться місто Овзд. Перші будинки, які впадають у вічі при в’їзді до Овзда, — це чотири одинадцятиповерхові панельки. Вони і є центром тридцятитисячного міста. Але на противагу сусідньому Козінцборціку, окрім багатоповерхівок, тут є також інші будівлі, щось на кшталт давньої сільської структури, з якої збереглися до наших днів тільки окремі вулиці. Вулиця Петефі — неначе дірявий човен із прокаженими, який тягне за собою потопаючий корабель. Ця вулиця, довга й монотонна, веде на пагорб, де раптово закінчується, а могла б іще так тягнутися кілометрами або не існувати взагалі. Типова вулиця угорського села з тісно забудованими будинками, позаду яких — городи. Проте будинки на вулиці Петефі — сірі, майже чорні, а не традиційно кремові чи то пак бежеві; у вікнах немає жодної квітки, а віконниці не фарбувались уже цілі десятиріччя. Якщо за будинками є городи, то, безперечно, нічого на них не росте.

Комуністичний план індустріалізації визначив вулицю Петефі як неперспективну, як зайвий слід проминаючого світу, і саме тому вулиця повинна була стати невидимою, прикритою тінню панельок середмістя, димарів «Овзд Іпорі Парку». Зараз вона також зайва, як і вся решта міста. Весь Овзд виявився зайвим через минуле, яке ніяк не хоче закінчитись і піти, врешті, під землю, де йому місце. Воно й надалі лякає.

У тих одинадцятиповерхівках, які і є центром Овзда, колись працювали магазини, може, навіть якісь кав’ярні. Зараз шиби вітрин на першому поверсі заклеєно старими плакатами. «Овзд Іпорі Парк» світить пусткою з погаслими димарями. Порожню територію охороняють сторожі, які навприсядки зачитуються бульваром, певно, «Блікком» або «Сінеш Бульвар Лопом». Збоку це виглядає, начебто вони випорожнюються на відкритому полі, залишаючи ці добре перетравлені кольорові нісенітниці. Над вітринами, на вивісках, видніють сліди, що залишились після літер. Слова можна прочитати: «книги», «платівки». Давно вже ніхто тут цього не продає. Єдина актуальна реклама в Овзді — це рештки розбитого авто біля головного кільця міста з «рекламною» інформацією, що в минулому році на дорогах комітату загинуло вісімдесят три особи. Єдине, що в цій окрузі добре продається, так це смерть. Але при умові, що буде дуже дешевою, бо в іншому разі вона нікому не буде по кишені. Хто тут може знайти собі роботу, окрім сторожів? Вони пильнують розвалини з болісною нудьгою, бо це не руїни замку, на які приїжджали би подивитись туристи. Ці руїни ще занадто свіжі, а отже, Овзд мусить і далі терпеливо чекати на свій шанс, аж поки він перетвориться на посткомуністичний Аквінкум і стане пам’яткою відмерлої цивілізації.

У Козінцборціко нема нічого, окрім самих багатоповерхівок; нема інших будівель, окрім бетонних; власне, немає різниці, якою вулицею їхати, — скрізь однаково. Справді, навіщо ці зайві різноманіття та хаос? Ішлося тільки про те, щоб люди, які тут працюватимуть, мали де жити. Місто розміром з село збудували поряд із великим комбінатом, який частково й далі працює, а отже, ставить Козінцборціко в значно вигіднішу ситуацію, аніж, наприклад, Овзд.

У телепрограмі для мандрівників «Фьотейр», у випуску, присвяченому Польщі, телеведуча готувала польську страву біґос. Їй допомогав запрошений на програму поляк, який протягом двадцяти років проживав у Козінцборціко. Він холоднокровно підправляв капусту і ґречно пояснював, що і в якій послідовності потрібно до цієї капусти додати. Без сумніву, проживання в Козінцборціко мусить вчити витримки, бо в ньому кожен день однаковісінький. При цьому немає ніякого значення, яка пора року, година дня, хвилина життя, бо Козінцборціко вільне від терору природи і хаосу різноманіття. Козінцборціко — це нескінченне тривання.

На виїзді з Овзда в напрямку на Мішкольц стоїть бетонна брама з підпорами — облуплена, з бутафорно намальованими вікнами, наче театральна декорація. Брами на будапештському Векерле телеп — також не з дерева, але в них можна розгледіти продуману гру з традицією. Брама в Овзді — це винятково розпачлива сатира на угорську традицію; вона відділяє потворність дороги номер двадцять п’ять та місцеву потворність — овздівську версію приватного сектора, де вештаються парами циганські дівчата, хлопці на обшарпаних велосипедах, де на тебе підозріло витріщаються пацани в одязі з гуманітарки.

За статистикою, найбіднішим населеним пунктом Угорщини вважається Пішков. Це село знаходиться неподалік від кордону з Хорватією. Воно абсолютно нагадує семигородські села: все тут блякле, висохле, трухляве. Район Орманшаґ, до якого належить і Пішко, процвітав у міжвоєнному періоді, а вже після Другої світової — відцвів, і сьогодні з нього тільки обсипаються засохлі пелюстки. Кажуть, причиною вимирання тутешнього населення в двадцятих-тридцятих роках стала хронічна «однодітність». Від неї сьогодні вимирає вся країна.

Орманшаґом нині подорожують, наче спресованим і зменшеним у розмірах Семигороддям. Усі, хто мав змогу, давно вже звідси виїхали. Разом з речами забрали також із собою Бога, бо костели вже роками зачинені. На вежі одного з таких виросло дерево. Здається, це сталося в селі