Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

ненавиділа сукні. У неї їх і не було. Але зараз на ній була чарівна біла сукня без рукавів, що опускалася до щиколоток і мала такий глибокий виріз на грудях, що Пайпер було ніяково. Передпліччя охоплювали витончені золоті браслети, на грудях сяяло філігранне намисто з бурштину, коралів і золотих квітів, а волосся...

— О, боже, — вимовила вона. — Що трапилося?

Приголомшена Аннабет вказала на кинджал Пайпер, що тепер, змащений і блискучий, висів збоку на золотому ланцюжку. Пайпер не хотілося його оголювати. Вона боялась того, що побачить. І все ж цікавість перемогла. Вона вийняла Катоптріс і подивилася на власне віддзеркалення на гладкому металевому клинку. Її волосся було бездоганним: пишне, довге й шоколадно-каштанове, із заплетеними золотистими стрічками з одного боку, воно спадало через плече. На ній навіть був макіяж, кращий за всі, що Пайпер коли-небудь змогла би зробити сама, — невловимі мазки, що зробили губи вишнево-червоними і проявили все розмаїття кольорів у її очах.

Вона була... вона була...

— Вродлива, — випалив Джейсон. — Пайпер, ти... ти красуня.

За інших обставин, ця мить була б найщасливішою в її житті. Але зараз усі витріщалися на неї, наче вона була якимсь опудалом. Обличчя Дрю переповнювали жах і відраза.

— Ні! — заволала вона. — Це неможливо!

— Це не я, — запротестувала Пайпер. — Я... не розумію.

Кентавр Хірон зігнув передні ноги і схилився перед нею, усі таборяни зробили те саме.

— Слава Пайпер МакЛін, — серйозно оголосив Хірон, наче говорив на її похороні. — Дочці Афродіти — покровительки голубів, богині кохання.

XI ЛЕО

Лео пішов після того, як Пайпер перетворилася на красуню. Авжеж, усе це було приголомшливо (у неї був макіяж! Оце так диво!), однак Лео мав справи важливіші. Він вислизнув з амфітеатру і побіг у темряву, запитуючи себе, у що вплутався.

Він підвівся в присутності купи сильніших і хоробріших напівбогів та добровільно (добровільно!) підписався на завдання, під час якого його, швидше за все, вб’ють.

Він нікому не розповів про зустріч із тією Каллідою, своєю старою нянькою, але, щойно почув про Джейсонове видіння (пані в чорній сукні й шалі), зрозумів, що це була та сама жінка. Тія Калліда була Герою. Його лиха нянька була царицею богів. Від такої нісенітниці мізки можуть підсмажитися.

Він пошкандибав до лісу і спробував не думати про дитинство — про всю цю плутанину, що призвела до маминої смерті. Але марно.

Уперше тія Калліда спробувала вбити Лео, коли йому виповнилося близько двох років. Вона наглядала за ним, доки мати була в цеху. Авжеж, вона не була його тіткою насправді — усього лише одна з сусідських бабусь, така собі типова тія, яка допомагає наглядати за дітьми. Вона пахла, наче запечена в меді шинка, і завжди носила вдовичу сукню та чорну шаль.

— Вкладемо тебе подрімати, — промовила вона. — Подивимося, чи це ти насправді, мій маленький герой.

Лео куняв. Вона поклала його, загорнутого в ковдру, у теплу купку червоних і жовтих... подушок? Ліжко нагадувало комірку в стіні, було зроблене з почорнілих цеглин. Над головою знаходився металевий отвір, а ще вище була квадратна дірка, крізь яку Лео бачив зорі. Він пам’ятав, як затишно було лежати і як він хапав іскри, схожі на світляків. Хлопчик задрімав і бачив уві сні човен із вогню, що плив крізь попіл. Він уявив, як керує ним, орієнтуючись по зірках. Десь поруч тія Калліда сиділа у своєму кріслі-гойдалці — скрип, скрип, скрип — і наспівувала колискову. Уже в два роки Лео міг розрізняти англійську та іспанську, і він пам’ятав, що тія Калліда співала мовою, несхожою на жодну з них.

Усе йшло добре, доки мати не повернулася додому. Вона скрикнула й підбігла, щоб схопити малюка:

— Як ти могла?

Але стара пані зникла.

Лео пам’ятав, як дивився крізь мамине плече на полум’я, що звивалося навколо його ковдри. Лише кілька років по тому він зрозумів, що спав у розпеченому каміні.

А що було найдивнішим? Те, що тію Калліду не заарештували і навіть не вигнали з їх будинку. Протягом наступних років вона ще декілька разів з’являлася знову. Одного разу, коли Лео виповнилося три, вона дозволила йому гратися ножами.

— Ти повинен рано навчитися володіти зброєю, — наполягала вона, — якщо колись хочеш стати моїм героєм.

Лео вдалося не вбити себе, однак йому здавалось, що тії Калліді у будь-якому випадку було б байдуже.

Коли Лео виповнилося чотири, тія знайшла для нього гримучу змію на пасовищі неподалік. Вона дала йому палицю й підбурювала штрикнути тварину.

— Де твоя відвага, маленький герою? Доведи мені, що мойри[20] недарма тебе обрали.

Лео витріщився на ті жовті очі. У вухах лунало безпристрасне «сшш-сшш-сшш» зміїного брязкальця. Він не міг змусити себе штрикнути змію. Це не здавалося чесним. Вочевидь, змія була такої самої думки щодо кусання маленьких дітей. Лео міг присягнутися, що вона подивилася на тію Калліду так, наче хотіла сказати: «Ви у своєму розумі, жіночко?» І зникла у високій траві.

Іншого разу, коли вона наглядала за ним, Лео виповнилося п’ять. Тоді вона принесла йому кольорові крейди і блокнот. Вони сіли разом за стіл на задньому дворі квартирного комплексу, під старим горіховим деревом. Поки тія Калліда співала свої дивні пісні, Лео намалював вогняний човен із барвистими вітрилами, рядами весел, вигнутою кормою і приголомшливим кінцем щогли. Він було вже закінчив і думав підписати роботу так, як навчився у дитсадку, коли малюнок підхопило вітром і віднесло в небо.

Лео хотів заплакати. Він витратив стільки часу на цей малюнок... але тія Калліда тільки розчаровано фиркнула.

— Ще не час, маленький герою! Одного дня ти отримаєш завдання. Ти відшукаєш своє призначення, і твоя важка подорож нарешті себе виправдає. Але спершу тобі доведеться пережити купу горя. Мені шкода, але героїв інакше створити неможливо. А зараз не запалиш мені вогника, га? Зігрій ці старі кістки.

За декілька хвилин з’явилася мама Лео і скрикнула від жаху. Тія Калліда зникла, а Лео сидів серед диму й вогню. Блокнот згорів ущент. Крейдочки розплавились і перетворилися на липку різнокольорову калюжку, що булькотіла. Руки