Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Лео палали, повільно пропалюючи поверхню столу. Багато років по тому люди з квартирного комплексу цікавилися, як комусь вдалося так глибоко випалити відбитки долоньок п’ятирічної дитини у твердій деревині.

Тепер Лео знав, що тією Каллідою, його психічно хворою нянею, увесь цей час була Гера. Це робило її ким... його божественною бабусею? Його родина була дивнішою, ніж він гадав.

Цікаво, чи знала всю правду мама? Лео пригадав, що після того останнього відвідування мама віднесла його додому і мала з ним довгу розмову, але він тоді мало що зрозумів.

— Вона більше не повернеться.

У його мами було вродливе обличчя, лагідні очі та кучеряве темне волосся, але через тяжку працю вона виглядала старшою, ніж була насправді. Під очима темніли мішки, а на руках — мозолі. Вона першою в сім’ї закінчила коледж, отримала диплом інженера-механіка і могла спроектувати будь-що, полагодити будь-що, сконструювати будь-що.

Ніхто її не наймав. Жодна компанія не сприймала її серйозно, тож вона опинилась у цеху, намагаючись заробити достатньо грошей, щоб утримувати себе та сина. Від неї завжди пахло мастилом, а коли вона розмовляла з Лео, то постійно говорила то іспанською, то англійською, використовуючи їх, наче додаткові інструменти. Минули роки, перш ніж Лео дізнався, що не всі розмовляють таким чином. Вона навіть навчила його азбуки Морзе, перетворивши це на гру, тож вони могли відстукувати одне одному короткі повідомлення, коли були в різних кімнатах: «Я люблю тебе. Усе гаразд?». Отакі прості речі.

— Мені байдуже, що каже Калліда, — сказала йому мама. — Мені байдуже до долі і до мойр. Ти занадто малий для цього. Ти досі моє маля.

Вона взяла його за руки, шукаючи опіки, але, звісно, не знайшла жодного.

— Лео, послухай мене. Вогонь — це інструмент, як і все інше, але він значно небезпечніший. Ти не знаєш, на що здатний. Будь ласка, пообіцяй мені — більше жодного вогню, доки не зустрінешся з батьком. Одного дня, міхо[21], ти зустрінеш його. Він усе пояснить.

Лео пам’ятав ці слова: колись він познайомиться зі своїм батьком. Мама не відповідала на запитання про нього. Лео ніколи його не бачив. Навіть фото у мами не було, але вона казала про нього так, наче він вийшов у магазин і от-от повернеться. Лео намагався вірити їй. Настане день — і все стане зрозумілим.

Наступні декілька років вони прожили щасливо. Лео майже забув про тію Калліду. Він досі бачив сни про летючий човен, але інші дивні події теж почали здаватися сном.

Усе зруйнувалося, коли йому виповнилося вісім. На той час кожну вільну годину він проводив у цеху з мамою. Він умів користуватися інструментами. Робив розрахунки краще за більшість дорослих. Навчився уявляти у трьох вимірах і подумки розв’язувати задачі з механіки, так само як мама.

Одного вечора вони затрималися допізна. Мама закінчувала модель свердла, яку сподівалася запатентувати. Якби вона продала прототип, їхнє життя могло б змінитися. Вона нарешті б відпочила.

Доки мама працювала, Лео подавав їй приладдя і розповідав безглузді жарти, щоб підтримувати її в гарному настрої. Він радів, коли міг насмішити її. Тоді вона посміхалась і говорила:

— Твій батько пишатиметься тобою, міхо! Незабаром ти його зустрінеш, я певна.

Мамине робоче місце містилося у самому кінці цеху. Увечері тут було дещо моторошно через те, що вони залишалися зовсім самі. Кожний звук відбивався луною в темному приміщенні, але Лео на це не зважав, поки поряд була мама. Якщо він заблукає, вони завжди можуть зв’язатися за допомогою азбуки Морзе. По завершенні їм доводилося проходити крізь увесь цех — через кімнату для відпочинку назовні до стоянки для авто, зачинивши за собою двері.

Того вечора вони вже скінчили і дійшли до кімнати для відпочинку, коли мама збагнула, що в неї немає ключів.

— Дивно, — вона насупила брови. — Я була певна, що взяла їх. Зачекай тут, міхо! Я тільки на хвилинку.

Вона ще раз посміхнулася до нього (остання її посмішка в його житті) і повернулася.

Минуло кілька секунд, коли внутрішні двері з гуркотом зачинилися. А за ними зачинилися і зовнішні.

— Мамо?

Серце Лео закалатало. Щось важке грюкнуло в приміщенні. Він побіг до дверей, але, скільки б не тягнув і не бив ногами, вони не відчинялися.

— Мамо!

Він несамовито настукав повідомлення крізь стіну: «Усе гаразд?»

— Вона тебе не чує, — промовив голос.

Лео озирнувся і побачив дивну жінку.

Спочатку він вирішив, що це тія Калліда. Вона була закутана в чорну одежу, а її обличчя вкривала вуаль.

— Тія? — запитав він.

Жінка хмикнула, мляво й тихо, наче наполовину була вві сні.

— Я не твій хранитель. Усього лише родинна схожість.

— Що... що вам потрібно? Де моя мама?

— Ах... відданий матері. Як мило. Але, бач, у мене теж є діти... і я розумію, що одного дня ти битимешся проти них. Коли вони спробують пробудити мене, ти їм завадиш. Я не можу цього дозволити.

— Хто ви? Я не хочу ні з ким битися.

Вона пробурмотіла, наче сновида в трансі:

— Розсудливий вибір.

Із жахом Лео усвідомив, що жінка насправді спить. За вуаллю були заплющені очі. Але дещо було ще химернішим — її одяг був не з тканини. Він був зроблений із землі — сухого чорного бруду, що кружляв навколо неї. Бліде спляче обличчя ледь визирало з пилової завіси, і в Лео було моторошне відчуття, що вона щойно повстала з могили. Якщо жінка спала, то краще б вона й не прокидалася, подумав Лео. Він був упевнений, що, якщо це станеться, вона стане ще страшнішою.

— Поки що я не здатна тебе знищити, — пробурмотіла жінка. — Мойри цього не дозволять. Проте вони не захищають твоєї матері і не перешкодять мені зламати твій дух. Згадай цю ніч, маленький герою, коли тобі скажуть піти проти мене.

— Не чіпай мою маму!

Страх стиснув його горлянку, коли жінка почовгала вперед. Вона пересувалася радше як лавина, аніж людина, — темна стіна землі, що рухалася йому назустріч.

— Як ти мене зупиниш? — прошепотіла вона.

Вона пройшла просто крізь стіл, і частинки її