Луцій Анней Сенека - Діалоги

чесноти. Чому ж бо й справді відмовляти їм у гостинності? Хай приходять, хай почуваються як вдома. Він ані не вихвалятиметься ними, ані їх не приховуватиме (перше — ознака метушливої, друге — боязкої, дріб’язкової душі, яка геть усе добро за пазуху б заховала), не покаже їм, як я вже казав, пальцем на двері. Що ж би мав їм сказати, чи: «Яка мені з вас користь?», чи: «Не вмію вами розпоряджатися?» Як у далеку дорогу, хоч міг би піти пішки, воліє рушити повозом, так, щоб не залишатися вбогим, вибере багатство. Отож, володітиме багатством, але — як чимось тимчасовим, перелітним, і не потерпить, щоб воно стало обтяжливим чи то для нього, чи для когось іншого. Він обдаровуватиме (та що це ви насторожили вуха, наготовили гаманці?) — обдаровуватиме або добрих людей, або тих, кого зможе зробити добрими; обдаровуватиме, з особливою пильністю вибираючи щонайгідніших, — як людина, яка добре знає, що обраховувати потрібно не лише прибутки, а й витрати; даруватиме, маючи на це справедливі й достатні підстави, адже по-дурному зроблений дарунок — чи не найганебніша з розтрат. Гаманець у нього не буде туго зав’язаний, але й дірявим не буде: багато з нього виходитиме, але нічого не випадатиме.

XXIV

Помиляється, хто думає, що дарувати — то легка річ. Аж ніяк не легка, якщо робити це продумано, з глуздом, а не просто роздавати направо й наліво. Ось цьому, скажімо, я зобов’язаний, цьому — повертаю борг; цьому допомагаю, а цього — жалію; хтось — гідний підтримки, от і допомагаю йому, щоб убогість геть не загнала його в кут; іншим — не дам, бо їхній нужді, давай не давай, однак не зарадиш; комусь сам запропоную допомогу, когось — таки змушу її взяти. Одне слово, грошима не розкидатимусь: найрозумніше вкладати їх — саме у подарунки. «То як?.. Даєш гроші, щоб із них був прибуток?» — Принаймні, аби втрати не було: дарувати потрібно так, щоб, не вимагаючи покриття, можна було б на нього сподіватися. Таке добродійство — наче глибоко закопаний скарб: без потреби не викопуватимеш. А яке поле для благодійності сам дім багатого мужа! Бо хто сказав, що щедрість маємо виявляти лише стосовно вільних людей? Природа велить мені допомагати загалом усім людям, і байдуже — раби вони чи вільні; народжені вільними чи відпущені на волю; відпущені згідно із законом чи за звичаєм дружби. Де людина — там нагода для добродійства{116}. Отож, навіть не ступаючи за поріг свого дому, всяк може вільно розщедрюватися на гроші; вільно не тому, що вділятиме їх вільним людям, а тому, що від вільної душі йде те добродійство. Свою щедрість мудрець ніколи не звертає на підлих і негідних, зате вона ніколи не пересихає: тільки-но зустрінеться гідний — б’є повним джерелом.

Тож надаремно намагаєтеся викривлено тлумачити чесні, сміливі, пристрасні слова тих, хто став на стежку до мудрості. Але добре зважте: йти до мудрості — ще не означає прийти до неї. Ось що скаже той, хто щойно йде: «Говорю бездоганно, але скільки-то ще такого, гідного догани, у чому й досі борсаюсь! Тож не вимагай, щоб я зараз-ось дорівнював своїм засадам, коли докладаю усіх зусиль, щоб формувати себе, покращувати й сягати найвищого зразка. А сягну його, ступивши на намічену вершину, — тоді й вимагай, щоб мої діла не розбігалися зі словами».

Хто ж сягнув вершини людського щастя — по-іншому звернеться до тебе й скаже таке: «Передусім, ти не повинен дозволяти собі судити про тих, хто кращий від тебе». Стосовно мене, то мені вже пощастило викликати до себе неприязнь поганих людей, що є доказом справедливості моїх суджень. А щоб тобі роз’яснити, чому я не заздрю нікому із смертних, послухай, що думаю про різні речі і яку їм ціну кладу. Багатство не вважаю добром; було б воно добром, то й людей робило б добрими. Відмовляюсь, отже, назвати добром те, що може перебувати й у поганих людей. З іншого ж боку, я визнаю, що й володіти ним корисно, й що є воно джерелом неабияких вигод у житті.

XXV

А тепер, — оскільки ми дійшли спільної думки, що багатством таки потрібно володіти, — послухайте, чому я не зараховую його до благ і чим моє ставлення до нього відрізняється од вашого. От посели мене у найрозкішнішому домі, де геть усе, куди не глянь, у сріблі-злоті, — там я не набиватиму собі ціни, адже все це, хоч довкола мене, та не в мені. Перенесіть мене на Субліційський містї{117}, де самі жебраки, — не знецінюватиму себе, перебуваючи серед тих, хто живе з простягненою рукою. Чи так уже важливо, що комусь бракує шматка хліба, якщо не бракує змоги піти з життя? То що з цього виснуєш? Чи не те, що волію бути в розкішному домі, а не на жебрацькому мості?

Оточіть мене пишною обставою, блискучим начинням — не почуватимуся щасливішим через те, що на мені — м’які шовки, а мої застільні товариші прилягли на пурпурові покривала. Зміни мені ложе: не почуватимусь нещаснішим, якщо прихилю втомлену голову на жмут сіна чи простягнусь на напханому соломою дірявому ліжнику. А з цього що виснуєш? Волію пройтись у претексті, аніж світити голими лопатками у якомусь лахмітті. І хай кожен день оправдовує всі мої сподівання, хай нові привітання з успіхами наступають на п’яти попереднім — не буду через це любуватися собою. Переміни на протилежне ту нетривалу ласку часу: хай зваляться на мою душу усілякі втрати, гризоти, напасті, хай жодна година не минає без якоїсь сльози, та однак серед навалу тих нещасть я не назву себе нещасним, жодного дня не проклену — все ж бо я передбачив так, щоб жоден день не став для мене чорним днем. Що ж із цього випливає? А те, що волію присмиряти радість, аніж угамовувати біль».

А Сократ іще таке тобі скаже: «Зроби мене переможцем усіх народів світу, і хай уквітчана колісниця Вакха везе мене від сходу сонця ген аж до Фів, хай усі володарі просять у мене підтвердження своїх володарських прав, — саме тоді, коли мене вихвалятимуть нарівні з богами, найкраще розумітиму, що я лишень людина. А тепер — зіштовхни мене з того піднебесся кудись на саме дно, і хай прив’яжуть мене до чужинного повоза, щоб мав чим похвалятися у своїй тріумфальній ході пихатий і дикий воївник, — дибаючи за чужою колісницею, відчуватиму не більше приниження, аніж тоді, коли