Луцій Анней Сенека - Діалоги

довкола мене, — боги, що є суддями і вчинків моїх, і слів. І коли б лише природа не нагадала мені повернути їй моє дихання чи мій розум, — я відійду, заприсягнувшись, що впродовж усього життя я любив чисте сумління і поважні заняття, що не обмежив нічиєї свободи, а тим паче — своєї». Хто поставить перед собою такі вимоги, хто захоче їх виконати, хто спробує це зробити, — прокладатиме стежку до бога, і хай навіть не сягне мети, — впав він, однак, до висот ідучи…{104}

Ви ж, ненависники чесноти і її шанувальників, — нічого ж нового ви не винайшли. Хворим очам нестерпне сонячне світло; нічні створіння лякаються зблиску дня: з першим же промінням вони наче ціпеніють та чимскоріше тікають до своїх криївок і, нажахані світлом денним, забиваються там у свої нори та щілини. Тож скавучіть і, не змикаючи рота, вправляйте свої жалюгідні язики в обмовах добрих людей, скреготіть зубами — скоріше скришите їх, аніж бодай слід від укусів залишите.

XXI

«І чому той завзятий філософ так заможно живе? Чому, закликаючи зневажати багатства, сам ними володіє? Вчить зневажати життя — а живе? Вважає, що й здоров’ям треба нехтувати, а сам щонайдбайливіше до нього ставиться, ба, ще й покращити його прагне? Каже, що вигнання — пусте слово{105}: що, мовляв, поганого у переміні місцевостей, — чому ж сам, якщо пощастить, воліє зістарітись на батьківщині? Стверджує, що немає різниці між довгим і коротким віком, а чому ж тоді, якщо не стане щось на заваді, сам намагається жити якомога довше і втішатися спокоєм навіть у глибокій старості?

Справді, він заявляє, що все це треба зневажати, але не так, щоб не мати їх, а щоб маючи їх, — не тремтіти над ними; не так, щоби проганяти їх від себе, а щоби, коли самі відходитимуть, спокійно на це дивитися. Та й самій фортуні хіба не вигідніше вкладати свої багатства туди, звідки можна буде забирати їх, не чуючи жалісних нарікань того, хто володів ними якийсь час? Марк Катон, хоч і прославляв Курія{106} й Корунканія{107}, і ті часи, коли цензор міг покарати всього за декілька пластинок срібла, мав у своїй власності сорок мільйонів сестерціїв, менше, звісно, аніж Красс, але більше, ніж Катон Цензор{108}. Якщо вдатись до порівняння, то прадіда він перевищив набагато більше, аніж Красс{109} — його, а проте, якщо б йому трапились іще якісь багатства, то й ними він би не знехтував. Бо ж мудрець не вважає себе негідним дарунків, що випадково йдуть йому до рук; багатства він не любить, просто охоче його приймає, але не в серце — в дім. Що прийшло до рук — того не відкидає з погордою, а затримує у себе: більше багатство — більша й змога випробувати свою чесноту{110}.

XXII

Чи сумніватимемось, що не вбогість, а таки багатство дає мудрецеві ширші можливості для розгортання спроможностей свого духу? Адже вбогість гартує чесноту лише в одному — в умінні не гнутись і не занепадати. Багатство ж розкриває розлоге поле, де б могли проявити себе і поміркованість, і щедрість, і дбайливість, і зарадність, і великодушність. Мудрець не буде сам себе принижувати через свій низький зріст, хоча й волів би вдатися струнким. Він не нарікатиме на здоров’я навіть коли схудне чи, скажімо, позбудеться ока, та все-таки волів би бути неушкодженим, міцним — не забуватиме, однак, що має у собі ще неабиякі сили. Не нарікатиме на погане здоров’я, але бажатиме собі — доброго. Є речі, які, з погляду на цілість, видаються дрібничковими; без них головне добро аж ніяк постраждає, а все ж вони щось таки додають до тієї неперервної, з чесноти народжуваної, радості{111}. Багатство допомагає мудрецеві і втішає його так само, як, скажімо, мореплавця — ходовий вітерець, як гарна днина, як сонячна місцина, що проглянула з сірої холоднечі.

Хто б то з мудреців (маю на увазі наших, для кого єдиним добром є чеснота) заперечував, що серед речей обоятних{112} є такі, що мають якусь цінність самі по собі і що одним із них можна надавати перевагу над іншими? Одні з них, отже, гідні хай якоїсь уваги, інші — значної. А щоб далі ти не збивався на манівець, скажу: багатство — таки серед бажаних речей. «То навіщо, — схопиш мене на слові, — ті суперечки, хіба що насміхаєшся з мене, раз багатство для нас обох — щось одне й те ж саме?» — Аж ніяк, і хочеш знати чому? Якщо моє багатство попливе собі кудись від мене, то, окрім себе самого, нічого від мене не забере. Ти ж — заціпенієш, тобі здаватиметься, що з ним ти й самого себе втратив{113}. У мене багатство посідає якесь там місце, у тебе — головне. Стисло кажучи, свої багатства — я посідаю, а твої багатства — посідають тебе.

XXIII

Тож годі вже докоряти філософам багатствами, ніхто ж бо не засуджував мудрість до вбогості. Чому б то філософ не міг володіти хай навіть великим майном, якщо воно не захоплене в когось іншого, якщо не заплямоване кров’ю, не набуте чиєюсь кривдою, не примножене брудними відсотками{114}; якщо чесними будуть і прибутки, й витрати і якщо від них страждатимуть хіба що злодії? Збільшуй свої статки, скільки забажаєш: почесним є те багатство, де чимало такого, що кожен хотів би назвати своїм, — але ні крихти такого, що хтось міг би назвати своїм. Таке багатство ні не відверне від філософа прихильної долі, ані не змусить його чи то хизуватися почесно набутим спадком, чи, навпаки, червоніти. Він матиме чим пишатися, якщо, відчинивши двері навстіж і виставивши напоказ усьому місту свої статки, зможе сказати: «Хто впізнає тут щось своє — хай забирає». Великим і справді багатим є той муж, який після такого-ось заклику озиратиме своє майно у всій його цілості! Скажу так: хто спокійно, без побоювань виставить своє майно під пильне око загалу — жодна людина не знайде там нічого, на що б накласти руку, — той про своє багатство може говорити відкрито, з гордо піднесеним чолом.

Мудрець не дозволить переступити поріг свого дому жодному підозрілому денарію{115}, натомість не зачинить дверей перед багатствами, хай і великими, — дарами фортуни чи плодами своєї