Луцій Анней Сенека - Діалоги

буду ним. Тож не вимагай, щоб я дорівняв найкращим, хіба — щоби став кращим од поганих. Мені досить того, коли я щодня позбуватимусь бодай якоїсь своєї хиби й картатиму себе за свої пороки. Я ще не прийшов до здоров’я, хтозна чи взагалі колись прийду. Проти своєї подагри приготовляю собі радше заспокійливі, аніж лікувальні засоби, і задоволений, коли вона рідше мені допікає й не так свербить. А втім, порівняно з вашими ногами, то я, хай який немічний, почуваюся справжнім бігуном». Все це кажу не від себе, хто й досі чи не на самому дні усіляких пороків, — від людини, що таки зуміла чогось домогтися.

XVIII

«Міркуєш так, а живеш, бач, інакше», — знову дорікнеш. О непоправні злобливці, що вмієте хіба що накидатися на найкращих людей! Ви ж дорікали цим і Платонові, й Епікурові, й Зенонові, а всі ж вони говорили не про те, як живуть, а як мали б жити. Я ж розмірковую про чесноту, а не про себе, а якщо й борюся з пороками, то передусім із власними. Коли зможу, тоді й житиму, як належить. Ваша набрякла отрутою злобливість не відстрашить мене від найкращих поривань. Трутизна, якою порскаєте на інших, якою й себе вбиваєте, не завадить мені незмінно вихваляти життя — не те, яким живу, а те, яким, знаю, належить жити; не завадить обожнювати чесноту, хай як мені ще далеко до неї, і наближатись до неї хай навіть поповзом. То чи очікуватиму на таку людину, якої не посміє зачепити ваша злоба, що шкіриться навіть на священну чистоту Рутілія{95} чи Катона{96}? Чи варто старатись не виглядати у ваших очах надто багатим, якщо й цинік Деметрій{97} видається вам не надто вбогим? Деметрія, мужа аж надто суворого, що боровся навіть проти природних бажань людини і був найубогішим з-поміж усіх циніків, що відмовлявся не лише мати щось, а й просити чогось, — і його, бач, мають за недостатньо вбогого! А ще ж, і це очевидно, — не чеснота, а саме вбогість була найважливішою справою його життя.

XIX

Епікурейський філософ Діодор{98} декілька днів тому наклав на себе руки, але вони не хочуть визнавати, що він перерізав собі горло, йдучи за настановами Епікура. Одні вважають цей вчинок наслідком божевілля, інші — зухвалості. А попри те був то чоловік щасливий, цілком сумлінний; сам перед собою засвідчив, що час уже виходити з життя, похвалив спокій, у якому прожив, наче на якорі в тихій гавані, і виголосив слова, які слухаєте якось неохоче, начебто й вам кажуть робити те саме: Ось і прожито життя, і відміряно суджену стежку{99}. Зате охоче просторікуєте про чиєсь життя і чиюсь смерть. І тільки-но почуєте ім’я якогось справді гідного похвали мужа, одразу й здіймаєте гавкання, чисто, як ті псюки на незнайомого перехожого. Вочевидь, вас це влаштовує, щоб жодна людина не видавалася доброю, начебто чиясь доброчесність докорятиме вашій нікчемності. Зрівнюєте, заздрісні, свій бруд із чужим блиском, не розуміючи, якої шкоди самі ж собі завдаєте. Бо ж коли ті, хто служить чесноті, — корисливі, похітливі, марнославні, то як же в такому разі назвати вас, кому ненависне саме ім’я чесноти? Запевняєте, що свого слова ніхто не підтверджує ділом, не впроваджує у життя свої ж повчання. А що ж тут дивного, коли йдеться про несвітське, велике, про щось таке, що поза людськими можливостями? І хай їм годі відірватися від хреста, в який кожен із вас забиває свого цвяха, але, приведені на страту, вони повисають, кожен із них, — на своєму стовпі. У вас же, хто лише собою заклопотаний, — стільки стовпів, скільки й пристрастей. Ви просто відчуваєте задоволення, нападаючи на когось. Я, можливо, й повірив би, що ви без пороків, якби не траплялось бачити, що вже й зі стовпа, буває, хтось плює на глядачів.

XX

«Слова філософів розходяться з їхніми ділами». Однак, багато важить і те, що про чесноти вони і говорять, і розмірковують над ними. А якби з їхніми словами й діла зрівнялись{100} — чи не було б це вершиною блаженства? А тим часом не варто нехтувати і добрими словами, й сповнених добрих помислів душами, бо й самі заняття чимось рятівним, хай наразі й без певних вислідів, гідні похвали. І чи треба дивуватися, що вони, спинаючись прямовисною стіною, не ступають на сам шпиль? Якщо ти муж — поважай високі пориви, навіть коли хтось і зірветься з висоти{101}. Це ж таки благородно — озираючись навіть не на свої сили, а на ті, що їх може дарувати людині природа, примірятися до високого, задумувати щось таке, чого не спроможні звершити навіть ті, хто справді сягнув величі духу.

Став ось такі вимоги: «Буду таким самим незворушним, дивлячись у вічі смерті, яким буваю слухаючи про неї. Долатиму будь-які труднощі, підпираючи силою духу немічне тіло{102}. Нехтуватиму багатством — і тим, що є у мене, й тим, на яке міг би спромогтися; не сумуватиму, якщо воно буде в чужому домі, не втішатимусь — якщо в моєму заблищить. Байдуже мені буде — чи доля зі мною, чи обійшла мене боком. На всі землі дивитимусь, мовби вони були моїми, а на мої власні — мовби всім належали. Житиму так, наче б я народився для інших, і за це дякуватиму природі речей: в який-бо інший спосіб могла вона подбати про мої справи? Одного мене вона подарувала всім, одному мені — всіх. Тому-то, чого б я не доробився, — ні не тремтітиму над ним, як скнара, ані легковажно не розтринькуватиму. По-справжньому своїм я вважатиму те, що розумно комусь подарував. Свої добродійства ані не лічитиму, ані на терези їх не ставитиму: мірятиму їх своєю оцінкою того, кому дарую; а хто гідний дарунку — ніколи не вважатиму, що роблю йому надто великий дарунок. Ніщо не робитиму, зважаючи на думку загалу{103}, а лише — на своє сумління; що робитиму згідно з ним — робитиму мовби на очах усього люду. Їстиму й питиму, тримаючись такої міри, щоб задовольняти природні потреби, а не для того, щоб набивати й вивільнювати черево. Приємний друзям, м’який і поблажливий до ворогів, радше випереджуватиму чиєсь гідне прохання, аніж на нього чекатиму. Знатиму, що моя вітчизна — світ, мої наставники — боги, які наді мною,