Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

5.3 Розділ

Відьма зупинилася, щоб зробити паузу, але я вже знала, що далі буде щось ще гірше.

— Я народила двох прекрасних дівчаток, думаючи, що тепер ми вільні, — її голос затремтів. — Але я помилилася. Лісовик мене перехитрив, адже тільки зробив вигляд, що нам вдалось його перемогти і вичікував мого найуразливішого часу, коли в мене з’явиться родина. Так я прирекла дві нові душі на неминучу доля. Мій покровитель теж виявився обдуреним. Разом з ним ми потрапило в замкнене коло договору. Покровитель повинен продовжувати мій вік, витрачаючи свої сили, щоб договір не знапастив наші душі. Він змушений оберігати кожну жінку нашого роду, інакше він порушить договір і згине в пустоті.

Я не могла відвести очей від неї. Кожне слово било, як важкий удар.

— Тепер я змушена жити вічно, поки живий Лісовик, — завершила вона, а в її очах запалився вогник гіркої рішучості.

Я безсило впала на стілець, відчуваючи, як її розповідь забирає всі сили. Все, що я чула, було таким неймовірним, але водночас надто правдивим, щоб бути вигадкою.

— Отже, вина за смерть моєї матері лежить на Лісовику? — запитала я, хоч сумніви все ще були присутні в мені.

Вона зникла в темряві глибини хатини й повернулася з листом, мої думки завмерли. Відьма поклала переді мною згорнутий шматок паперу.

— Ось, якщо не віриш, — сказала вона. — Ти впізнаєш її почерк.

Я довго дивилася на листок, але страх і водночас бажання зберегти цю істину змусили мене швидко сховати його в кишеню. Це був єдиний зв’язок із минулим, про яке я завжди хотіла дізнатися, але тепер боялася відкривати.

Стефон, як завжди, знайшов спосіб вставити своє слово:

— От тобі й на, хто б очікував такого повороту. Ти онука болотяної відьми, — сказав він, наче це була якась плітка, про яку варто посміятися. — Знаєте, ми з Маланкою неабияк зблизилися... ну в дружньому сенсі, звичайно. Ви часом не можете допомогти з моїм питаннячком?

Відьма подивилася на нього, ніби на настирливу муху, і холодно відповіла:

— Вовкулака, тебе в цей світ перенесла не я, і не мені відправляти тебе додому.

Розчарування промайнуло в його очах, і він опустив плечі, наче щойно почув остаточний вирок. Але її голос пророчо піднявся знову:

— Але, — вона витягла кості, які, здавалося, магічним чином знову опинилися в її руці, і кинула їх на стіл. — Я бачу, що винна богиня повернеться. Через її злість і невблаганність межа між нашими світами стане тонкою. У тебе буде шанс скористатися вихором, щоб повернутися.

Стефон завмер, наче намагаючись осмислити слова відьми.

— Як? Де буде цей вихор? Як знайти ту богиню? — в його голосі почувся відчай.

Відьма схилилася вперед, її очі блищали загадковим світлом:

— Та, що зустріла тебе в цьому світі, та й проведе назад, — вона кивнула в мій бік, і я відчула, як Стефон пильно глянув на мене.

— Ти мусиш її оберігати, — додала вона, звертаючись до нього, але ніби розмовляючи з усіма присутніми. — Щоб у відповідний момент все сталося так, як напророчено.

— Тобто весь час бути поруч і берегти, — підсумував Стефон, лукаво посміхаючись.

Розуміючи, куди все хилиться, я відсахнулася, ніби це слово саме по собі мало магічну силу і могло прив'язати його до мене.

— Ні! Ні! І ще раз ні! — вигукнула я, піднявши руки, наче намагаючись поставити між нами невидимий бар'єр. — Що ти йому напророчила? Він і так проходу не дає!

— Маланко, це наша доля, — Стефон зухвало усміхнувся. — Не думаєш так?

— Він буде тебе захищати, і ти цього потребуєш, — втрутилася відьма, її голос був наповнений втомою, але звучав рішуче. — Думаєш, Лісовик тільки зараз на тебе полювання почав? Я стримувала його дуже давно. Але тепер він сильніший, ніж раніше. І чим ближче до Літах, тим сильнішим він стає. Ти одна не впораєшся.

Я зустріла її погляд, відчуваючи, як тиск цих слів буквально вдавлює мене в підлогу. Відьма говорила не просто як мати, що піклується, а як людина, яка знає всі шляхи, якими можна пройти, але кожен веде до однієї і тієї ж прірви.

— І що тепер? — я втратила силу в голосі, бо відчувала, як нитки долі затягуються навколо мене. — Усе вже вирішено, так? Я навіть вибору не маю?

— Завжди є вибір, — сказала відьма, і в її голосі вперше прозвучало щось схоже на співчуття. — Але відмовитися від допомоги... це лише пришвидшить кінець.

Стефон склав руки на грудях і з виглядом, ніби вже виграв у лотерею, додав:

— Не хвилюйся, я не настільки поганий компаньйон. До того ж, хіба це не цікаво — пережити разом пригоди?

Я кинула на нього погляд, повний сарказму.

— Пригоди? Ти занадто часто слухаєш свої байки. Це все реальність, і мені вона аж ніяк не здається веселою.

Але десь глибоко в душі я розуміла, що це дійсно може бути єдиним шансом вижити.

— Ось тримай, — відьма простягнула мені чорний мішечок, схожий на той, що вже лежав у моїй торбі, як талісман від тітоньки. — Це оберіг, він допоможе у тяжкий час. Плату я з вас не візьму. Але вам час, сонце сідає, а це час духів.

Я взяла мішечок в руки, відчуваючи його важкість.

Вже на порозі, відьма віддала свою лампу, словами:

— Я любила обох своїх доньок і рада, що друга залишилась живою, хоч так і не створила своєї родини. Ти для неї, як донька, не залишайте одна одну. Я буду вас оберігати, як тільки зможу.

Я не знала, що сказати, тому просто кивнула головою. Це не було відмовою, але й не обіцянкою. Я не могла змусити себе висловити те, що залишалося на серці. Між нами стояла тонка межа, і я не могла зрозуміти, чи слід її переступити. Вона все ще залишалась болотяною відьмою, а не моєю бабусею.

На дворі ми залишились у сутінках, лише старе масло лампи світило нам шлях. Вовкулак йшов поруч мовчки, його присутність тепер була дещо іншою, і, здавалося, він відчував зміни, які я сама ще не могла усвідомити. Страх, що залишався невидимим під шкірою, і дивний спокій, що огортав мене, накрили мене наче важким ковдрою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍