Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Все вже й не так погано, могло бути й гірше, еге ж, — Стефон жваво крокував поряд. —

— А ти чого такий радісний, га? Це ж всього—на—всього примарний шанс на повернення додому! — мовила я, кидаючи на нього розчарований погляд.

— Відьма не бреше, я нюхом чую! Там, де ти бачиш поразку, я бачу можливість насолодитись пригодою в іншому світі і зрештою повернутись додому, — відповів він, усе більш захоплений тим, що відбувається.

— А яку платню ти їй підготував? Ти так нічого і не відав їй.

— Ти сама чула: платню забере доля, — обережно відповів він, знижуючи голос.

— Так все ж, що це було? — я зацікавлено прикипіла до його погляду.

Він відвів погляд, на мить наче завмер, а потім повільно, ніби під впливом якоїсь сили, витягнув руку з торби, в якій красувався мішечок.

— Що це? — запитала я, беручи його і обережно розгортаючи цупку тканину.

— Та ну к бісу тебе, — вигукнув він, не витримавши, коли я глянула на нього з виразом глибокого здивування, а потім звернула увагу на вміст мішечка, що виблискувало чистим золотом.

— По—перше, ти серйозно хотів болотяній відьмі золото запропонувати?! — я не могла стримати емоцій, вражена його відчайдушним вчинком. — І по—друге, звідки ти його взяв? Зізнавайся, чи ти когось обчистив?

Він знову відмахнувся, наче це було дріб’язкове непорозуміння.

— Ну ти й пискля! Що там один мішечок золота більше чи менше? Вони навіть не помітять, — мовив він з байдужістю, ніби його не хвилювало нічого, крім власних планів.

— В кого ти його поцупив? — я не могла стримати обурення.

— Ех… ну той ваш… бурмістр, — він знизував плечима, ніби шукаючи виправдання. — Сам винен, не треба було шастати по сумнівним місцям, а дома з родиною сидіти.

— Моли бігів, щоб це обійшлося! Ти хочеш зрозуміти, що наволікала біду не тільки на себе, а й на мене! — не стримувала емоцій, мої очі палали.

— То ти за свою шкірку переживаєш, бідна Маланка!? — він завив, глузуючи, з тіньми сміху в голосі, що більше нагадували відгомін нічних істот, аніж людські звуки.

Я зупинилась, а лампа в руці заколихалась, її світло мимоволі затуманилось, наче сама тінь знову почала обвивати нас, вороже нашіптуючи з темряви.

— Якесь дивне відчуття, — зовсім тихо прошепотіла я, наче боячись, що голос порушить тонку тканину ночі, яка вже почала огортати нас.

— Те саме, — відповів він з відтінком настороженості, як в тому, хто відчуває наближення чогось невидимого і загрозливого. — Давай залишимо нашу суперечку на потім і заберемось з цього місця.

Стефон дивився кудись в сторону дуже пильним сфокусованим поглядом.

— Ти щось бачиш? — запитала схвалювано.

— Не впевнений, поспішимо.

Стараючись не сповільнятися, ми пробирались між тінями, що мов живі сутності, тихо ковзають по землі. Очі не могли спокійно зупинитися на чомусь одному — кожен рух навколо видавався підозрілим.

Коли ми нарешті вибралися з тієї химерної землі, відчуття страху відступили, наче туман, що розвіявся при перших променях світанку. А коли ми вийшли на ґрунтову стежку, де вже пробивалися вогники з хатин, їхні віконця, мов заплакані очі, жевріли серед темряви, я зовсім розслабилась.

— Обійшлось, ми навіть не заплутали, — промовила я, важко видихаючи, ніби весь цей час тримала в собі крижаний спазм, а зараз змогла відпустити.

— Звісно, твоя бабця — відьма, нас оберігала, — відповів він, не без іронії.

— Не називай її так і не здумай де—небудь примовитись в місті, — мовила я, серйозно поглянувши на нього.

— Я не базікало, якщо ти про це, — він знизав плечима, обираючи інтонацію нейтральності. — І могла б уже в цьому впевнитись. Я ж не сказав твоїй бабці, що ти вже сплуталась з якимось духом.

Я незадоволено зиркнула на нього, але не стала продовжувати розмову — це була не його справа. Моя боротьба з власними почуттями і таємницями мала залишитися моєю.

На розвилці серед низеньких хатинок ми розійшлись, і вже за кілька будинків я опинилася перед своїм подвір’ям. Але цього разу я відчувала в собі змішані почуття. Цей дім завжди був мої прихистком, а тепер він символ родинних таємниць.

Мені було важко уявити моє спілкування з тіткою. Я не знала, чи варто їй розповідати, чи краще залишити все на потім. Чи варто відчиняти ці двері та виносити на світло усе, що тримала в собі? Я не хотіла тривожити її, навіть якщо це була б правда. Щось всередині мене шепотіло, що іноді краще зберегти мовчання, ніж наполягати на тих думках, які краще залишити в тіні.

Прокрадаючись у будинок, як тінь, мов той грабіжник, йшла коридором, коли раптом почула голос з темряви:

— Останнім часом ти пізно повертаєшся додому, люба, — сонно мовила тітонька з вітальні.

Я зупинилася, мов зачарована, і заглянула до кімнати. Вітальня тонула у м’якому світлі настільної лампи, що ледь освітлювала старовинні меблі та темний дерев'яний підлогу. Тітонька сиділа в кріслі, втупившись у свою книгу, але її погляд був спрямований прямо на мене, немов вона вже все знала.

Серце прискорено забилося, але я намагалась не видавати себе. У кімнаті панувала якась особлива тиша, неначе навіть повітря чекало, коли я скажу перше слово.

— Привіт, ти чого сама не спиш? — запитала я, коли побачила тітоньку в глухій тиші, сидячою з книгою в руках.

— Так от, взяла книжку на сон, але ніяк відірватись не можу, така цікава, — з усмішкою відповіла вона, ковзаючи пальцями по обкладинці. — А ти де гуляла?

— Та з подругами. Зараз же кожного дня святкові ярмарки перед святом  Літах.

Моя неспроможність бути відвертою з тіткою мучила мене сильніше, ніж приховування правди.

— А звісно, зовсім забула. Стара вже, — тітонька зітхнула, посміхаючись самій собі. — Та ти веселись, звичайно. Я в твої роки вдома сиділа, дивилась на інших дівчат із заздрістю, яких матері не тримали під трьома замками. А твоя мама, знаєш, не могла всидіти. Вона завжди втікала з дому на пошуки пригод, так і зустріла твого батька. А я була надто слухняною, навіть зараз думаю, чи не дарма. Зараз, дивлюсь на все це, лишається тільки книжки читати, — вона закрила книгу і знову поглянула на мене, наче пригадуючи давно минулі дні.