IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 22. Тінь Залишиться в Завжди

Темрява стала ще густішою, коли Іларія і Девід наближалися до кристала. Його сяйво почало рости, з кожним кроком воно відчувалося дедалі сильніше, як напруга струму, що проникає в шкіру, змушуючи серце битися швидше. Вони стояли перед ним, відчуваючи, як магія проникає в їхні тіла, змушуючи їх усвідомлювати, що це місце не просто утримує темряву. Воно живе, дихає і має свою волю. Вона стає частиною їхніх думок, відчуттів, мов непокірний, сильний вітер, що проникає в душу і душить надії.

 

Іларія затримала погляд на кристалі, її очі відображали цей нестерпний блиск, наче вона бачила через нього, знову відчуваючи всю ту біль, що завжди була поруч, навіть коли все ще здавалося можливим. Вона не могла зрозуміти, чому саме зараз, чому саме вони, але одне вона знала точно: цього разу вони не можуть залишити цей місце живими.

 

— Ми повинні знищити його. Зробити це прямо зараз, — сказала вона, стискаючи меч у руках. Її голос звучав не злякано, а твердо, як остання надія.

 

Девід не відповів, але в його погляді було все: відчаю і рішучості. Його руки почали тремтіти від напруги, і кожен м’яз був напружений до межі. Він не відчував страху більше. Страх — це вже була частина його історії, частина його втрат, частина його боротьби. Все, що залишалося, — це зробити крок вперед. І цього разу він йшов у цей крок не один.

 

У їхніх очах виблискувала одна мета — знищити кристал, звільнити себе від цього прокляття. Вони могли відчувати, як темна сила намагається зупинити їх. Ілюзії, страхи, невизначеність — все це сплелося в одне ціле. І навіть коли вони стояли перед кристалом, Іларія і Девід не могли точно сказати, чи вийде у них здійснити задумане. Але вони знали: якщо не зараз, то ніколи.

 

Іларія ступила вперед, і темна енергія вирвалася з кристала, мов гігантська хвиля, що накрила їх, намагаючись розірвати їх на частини. Але вони не відступили. Іларія підняла меч і вдарила ним по кристалу. Звук удару був такий, ніби весь світ стиснувся в одну точку.

 

Великий спалах осліпив їх. Потужна хвиля енергії підняла їх у повітря, викидаючи з храму, як марні уламки. Іларія і Девід впали на землю, немов уламки, які нікому не потрібні. Їхні тіла були важкими, їхні м’язи не мали сили. Але вони піднялися, не дивлячись на біль, не дивлячись на втому. Вони дивилися на світ, на руїни храму, які тепер стали нічим іншим, як лише пам’яткою тих часів, коли вони ще вірять у можливість перемоги.

 

Ззаду лунало відлуння сильного вибуху, і з темряви вийшла постать. Віктор.

 

— Ви не розумієте. Все це було необхідно для того, щоб я отримав силу. Щоб ми всі стали частиною цього світу, частиною темної сутності, яка не може бути знищена, — сказав він, його голос не мав емоцій, а лише холодний розрахунок.

 

Іларія і Девід дивилися на нього, і тепер розуміли: це була не лише битва за храм, це була битва за їхні душі. За їхнє існування в цьому світі. Віктор не зупинявся. Він був готовий розчавити все, навіть свою власну людяність, щоб досягти мети.

 

— Ти знову вбив нас, Віктор, — сказала Іларія, її голос був вже не таким рішучим, як раніше. Вона знала, що це буде їхня остання битва. І вони повинні завершити її, бо не було шляху назад.

 

Віктор посміхнувся, його обличчя виглядало ще більш зміненим, ніж раніше, і ця посмішка була більш схожа на усмішку чудовиська, ніж людини. Іларія і Девід зробили останній крок вперед, їхні руки сплелися в єдиний кулак. Вони знали, що це буде їхній останній бій, останній шанс зробити правильне.

 

І навіть якщо вони загинуть, це буде не даремно. Темрява може знову прийти, але вони знищать її до кінця, щоб світ зміг відновитись. Це була їхня війна, війна за їхню душу, за їхнє майбутнє. І навіть якщо смерть буде їм на допомогу, вони віддадуть усе, щоб зупинити це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍