Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

Утопійний характер Винниченкової соціяльно-економічної концепції проявився, між іншим, в спрощеному егалітаризмі. Його розум відмовлявся сприйняти просту істину, що “пани й буржуї” не тільки “розкошують”, але теж виконують певні потрібні суспільні функції. Раптово усунути їх, не забезпечивши відповідної заміни (наприклад, у формі добре вишколеної управлінської еліти, якої в той час просто не було) означало вкинути країну в хаос. У кожному разі, якщо Україна не мала залишитися в стані аморфної етнічної маси, але мала стати новочасною нацією й державою, вона мусіла розвинути диференційовану суспільну структуру, спроможну виконувати всі складні функції, що невід’ємні від існування нації й держави. Біда була не в тому, що Винниченко турбувався за долю робітництва та деклясованого, спролетаризованого прошарку селянства. Але орієнтуючися виключно на ці кляси, некритично ідентифікуючи себе з їхніми жалями та гнівом, він відштовхував від участи в українському будівництві заможні й освічені верстви населення, включно з т. зв. сільською буржуазією, “контрреволюційною куркульською стихією”, - отже, якраз ті елементи, що могли послужити найнадійнішим фундаментом держави. Зрештою, ці помилкові погляди поділяла більшою чи меншою мірою вся наддніпрянська соціялістична “революційна демократія”.

Ставлення Винниченка до більшовизму було двоїсте. З одного боку, він добре бачив шовіністичний і колонізаторський характер політики російських більшовиків щодо України та переємність у цьому між царизмом і більшовизмом. Він яскраво і правдиво змалював перший і другий періоди радянського окупаційного режиму в Україні (відповідно початок 1918 і весна та раннє літо 1919 років). Але, з другого боку, він вірив в історично прогресивний, соціялістичний характер Жовтневої революції як такої, що відповідала соціяльним інтересам трудящих мас. У кінцевому розділі “Відродження нації” він виголосив на адресу більшовиків такий панегірик:

“Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціяльних завдань пролетаріяту. Перейдена Совітською Росією велетенська праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового, [...] ця праця переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Европі воістину приклад соціяльного чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить предсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі”[89].

Бажаючи бути послідовним будь-якою ціною, Винниченко виправдував запроваджені більшовиками системи терору: “Та кляса, яка захоплює владу, мусить боротись за неї і за свої цілі всякими засобами [...]. От в ім’я яких цілей большевиками творились насильства над гулящими людьми, над маленькою меншістю ради інтересів величезних працюючих мас і всієї людськости”. Винниченко вважав за зовсім слушну річ, що “заборонялась і преса цих гулящих кляс, або тих груп “демократії”, які обстоювали непорушність буржуазного ладу”. Самозрозуміло, Винниченко відкидав парляментарний лад, який, згідно з його твердженням, буржуазія використовує, як “випробуваний спосіб вигідно спекулювати”[90]. Ніяково читати про апологію тиранії, коли зважити, що вона вийшла з-під пера людини, яка ще зовсім недавно перед тим очолювала український уряд, що претендував на звання демократичного.

Винниченко засадничо не погоджувався з радянським режимом тільки в одному в питанні національної політики. Але він не припускав думки, що ця політика випливає з самої природи режиму. Навпаки, він заспокоював себе арґументом, що такі вияви традиційного російського імперіялізму суперечать принципам самовизначення народів та пролетарського інтернаціоналізму, які урочисто проголосила Жовтнева революція. Тому він був схильний тлумачити більшовицьку практику в Україні як болюче непорозуміння, що скоріше чи пізніше мусить бути виправлене, бо цього вимагають логіка історії й інтереси світової соціялістичної революції. Завдання українських комуністів-“всебічників” - переконати Москву в помилковості її політики щодо України. (Подібно їхнє завдання теж переконати українських патріотів-“однобічників”, щоб вони позбулися своїх застережень до соціяльних цілей комунізму). Характеристично, що Винниченко називав радянську систему правління в Україні “пятаковщиною”, від імені Юрія Пятакова, ватажка київських більшовиків. У цьому видно намагання відмежувати московський провід РКП від відповідальности за “помилки”, що їх, мовляв, спричинили короткозорі місцеві більшовицькі лідери.

Отож, Винниченко шукав синтези двох революцій: української національної й комуністичної. В цьому полягала суть його політичної концепції. Пишучи своє “Відродження нації”, він намагався переконати інших і передусім, мабуть, самого себе, що така синтеза не тільки бажана, але й історично конечна. Проте, можна здогадуватися, що в глибині душі він сумнівався в здійсненності цієї синтези. Мистецька інтуїція підказувала йому інші висновки, ніж його псевдораціональні метикування. Про це свідчить блискуча Винниченкова п’єса “Між двох сил”, написана 1918 року під враженням першої радянської окупації України[91]. В особі героїні п’єси показано трагедію ідейних українських комуністів, що опинилися в безвихідному становищі на перехресті між непримиренними силами національно-визвольного руху й більшовизму. В кінці Софія Сліпченко, основна героїня п’єси, кінчає самогубством. В її загибелі Винниченко провістив не тільки майбутню долю всього українського національно-комуністичного табору, але і своє власне політичне банкрутство.

Дана стаття не ставить собі за завдання дослідити практичну політичну діяльність Винниченка. Але, говорячи про його суспільно-політичні ідеї, не можемо не підкреслити факту, що він мав, без сумніву, деякі автентичні провідницькі прикмети. Напр., мемуаристи української революції часто згадують про його надзвичайний ораторський талант. Галицький журналіст Осип Назарук, що мав нагоду добре приглянутися Винниченкові, коли той був головою Директорії, характеризував його громадську поставу такими похвальними словами:

“Це повний чоловік, який додержує приречень, уміє мати повне довір’я до других людей, орієнтується в обставинах і людях, має відповідну енергію і - що уважаю дуже важним - почуття комізму... Як державний муж він видержував вповні свої важкі обов’язки і мав смілі пляни. Не перевів їх не з власної вини”[92].

Цікаво було б дізнатися, в чому полягали ці “смілі пляни”, але, на жаль, Назарук не уточнює цього. Проте в іншому місці своїх спогадів він розповідає, що Винниченко часто обговорював з ним “славну мрію”: заснувати декілька культурних центрів, які були б розміщені в наймальовничіших районах України (у Карпатських горах, на високому березі Дніпра біля Києва тощо). Ці центри мали б складатися з житлових будинків, майстерень та інших вигод, забезпечуючи сприятливе середовище для письменників, художників, скульпторів і музикантів. Винниченко сподівався, що такі центри будуть стимулювати розквіт української культури[93].

Інший приклад Винниченкових “смілих плянів” можна знайти в спогадах Лонгина Цегельського, члена уряду Західно-Української Народної Республіки (у Східній Галичини, який у грудні 1918 - січні 1919 рр. вів переговори з Директорією стосовно об’єднання двох українських держав. Як розповідав Цегельський, Винниченко скаржився йому на труднощі, спричинені проросійською орієнтацією православної церковної ієрархії на Україні, а тоді запропонував зробити Андрея Шептицького, митрополита греко-католицької церкви в Галичині, головою всеукраїнської церкви. Коли Цегель-ський зауважив, що такий крок означав би розрив з православ’ям, Винниченко зразу