Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

“Православ’я скасуємо! Це ж воно завело нас під царя східного, то воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша [галицька] унія добра для відрізнення від Польщі, і від Москви. Уніят із природи стає [національно-свідомим] українцем. Скличемо синод єпископів, архімандритів та представників мирян з України, і порадимо їм прийняти унію [церков] а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємося з Римом, щоб його [Шептицького] зробив патріархом України... Ви думаєте, я жартую?”[94].

Наведені Назаруком і Цегельським приклади потверджують думку, що Винниченко справді був наділений великою візією. Проте Винниченко-політик мав теж великі недоліки, що корінилися почасти в його характері, а почасти в інтелекті. До хиб характеру треба зарахувати Винниченків непогамований, “степовий” темперамент, що кидав його в екстреми та робив схильним до змін настрою від піднесеного до пригніченого стану. Його запальний характер проявився, м. ін., в тоні і стилі його полемік. У “Відродженні нації” він писав про гетьмана Павла Скоропадського як про “слинявого манекена”, “нікчемну, політично безграмотну фігуру”, “деґенерата”, а про головного отамана Симона Петлюру як про “смішного і шкідливого для всього нашого руху чоловіка”, “маленького обивателя із хворобливою, маніякальною славолюбністю” тощо. Слід зазначити, що в ставленні до більшовиків Винниченко дотримувався зовсім іншого тону: критикуючи їхню політику щодо України, він уживав речових арґументів, але не спускався до рівня особистих образ кремлівських вождів. Грубу лайку він залишав для своїх українських політичних суперників.

Назарук уважав, що Винниченко “орієнтувався в обставинах і людях”, тобто був політичним реалістом. Це до певної міри потверджується публіцистичними писаннями самого Винниченка, які містять багато бистрих спостережень. Але, поряд з цим, знаходимо в них теж чимало суджень, які вражають своєю наївністю. Винниченко часто бачив правильно факти, але під впливом своїх ідеологічних настанов робив з них неправильні висновки. Здається, у Винниченковій голові реалістичні й доктринерські тенденції перебували в постійному, неусвідомленому конфлікті, при чому кінець-кінцем звичайно перемагали останні. У цьому полягала його основна інтелектуальна вада.

Літературний критик Михайло Рудницький зробив подібне спостереження в зв’язку з письменницькою творчістю Винниченка. На його думку, сила літературного таланту Винниченка спочивала в хисті схоплювати картини й ситуації реального життя. Але він теж любив уводити в свої повісті й п’єси “ідеї”, що грішили дидактизмом і наївністю. “Від цієї хвилини у його творах зарисовується щораз більша щілина, крізь яку щораз більшою течійкою проривається вода”[95].

Як зразок Винниченкового політичного реалізму варто зацитувати довгий уривок з “Відродження нації”, який показує, що він добре здавав собі справу з велетенських труднощів українського державного будівництва:

“Бо що то значить наша, національно-українська державність? То значить, що всі органи державного управління й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя віками апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той час проти себе й мілітарну й поліційну, адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.

Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державністю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі урядові посади, всі інституції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони, ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтеліґенцію, з якої можна було б вибрати тих і досвідчених і освічених і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністрів вистарчило, - а далі? А директорів, діловодів, а комісарів, а десятки тисяч служащих, - де їх узяти? А чим їх удержувати? Чим провадити всю державну роботу, не маючи ніяких фінансових засобів?”[96].

Тут насувається питання: Якщо цитовані твердження відповідають реальній ситуації, як тоді можна виправдати, що Винниченко принципово виключав від співучасти в українському державному будівництві заможні й освічені верстви населення, які могли були б дати молодій державі оці конче потрібні людські кадри? А втім, на його виправдання можна сказати, що Винниченко-практик був часто мудріший від Винниченка-ідеолога. Напр., восени 1917 р., бувши головою Генерального Секретаріяту, він запрошував на посаду товариша генерального секретаря (себто заступника міністра) внутрішніх справ Федора Лизогуба, досвідченого адміністратора, але - аж страшно сказати! - великого землевласника, консерватора та майбутнього прем’єра за Гетьманщини. Після гетьманського перевороту Винниченко дораджував лідерам поміркованої української партії соціялістів-федералістів скористати з пропозицій Скоропадського й німецького військового командування та ввійти до уряду, щоб таким чином забезпечити національний характер нового режиму. Із спогадів Павла Зайцева знаємо, що Винниченко дуже похваляв Зайцева (у той час директора президіяльного департаменту міністерства освіти) за те, що за його спонукою колектив службовців міністерства освіти вирішив не демісіонувати (як це на знак протесту проти гетьманського перевороту зробили українці-службовці інших міністерств), але залишитися на місцях і провадити в змінених умовах працю, якої вимагали національні й державні інтереси[97]. З погляду революційної непорочности, це все були “гріхопадіння” Винниченка, в яких він потім навіть прилюдно каявся, але, на мою думку, вони рятують його честь як державного діяча.

Щоб дати об’єктивну картину, наведемо деякі зразки Винниченкових доктринерських наївностей. У “Відродженні нації” він пояснював вибух першої світової війни тим, що “товарні джентлмени посварилися за те, хто має одягати африканських негрів у фартушки” - що скидається на карикатуру відомої марксистської теорії імперіялізму. Приятель Винниченка Олександер Шульгин занотував у своїх спогадах, як він говорив несусвітні речі, наприклад, що при соціялізмі людина зможе працювати тільки дві години денно!”[98].

Джерела оцих “несусвітних речей”, про які згадує Шульгин, треба шукати в тому, що Винниченко, бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав ґрунтовної політичної освіти. Кажу це не для того, щоб принизити його пам’ять, але як ствердження факту. Винниченкові публіцистичні писання не вказують на те, щоб він поважно студіював політичну, соціологічну й економічну літературу, навіть марксистську. Здається, єдине, що Винниченко виніс з Єлисаветградської гімназії, це бунтарський дух і зненависть до всякого “начальства”; ще на схилі віку він з гіркотою згадував пониження, що їх йому, як “мужичонкові” та “хахльонкові”, довелося витерпіти в гімназії від учителів і товаришів-“паничів”[99]. У 1902 р., на