Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

жах. Я тримав його під контролем. Ми протупали далі вздовж ротної лінійки, гублячись у неспокійній масі військових, коли спалахнуло освітлення. Як довго це триватиме? Відповідь крилася в самому запитанні: не дуже. Панічний жах став трохи настирливішим.

Я чув, що знання про те, що тебе мають повісити, чудово зосереджує свідомість. Вішати мене не збиралися, принаймні поки що, та мерзенний подих військової прокуратури мені в спину зосереджував мою свідомість анітрохи не гірше. Коли мене оминув якийсь офіцер, я навіть озирнувся на нього. Озирнувся та зупинився, доки він не щез у натовпі. Мортон кволо посмикав мене за руку.

— На що ти дивишся? Що сталося?

— Нічого не сталося. Усе гаразд. Тепер я точно знаю, як нам діяти далі.

— Що?

— Просто йди зі мною. Я знаю, що вони тут, я їх помітив, коли ми прямували повз них.

— Що, що?

-КНО.

Перш ніж він устиг запитати: «Що? Що? Що?» — я пояснив:

— Квартири для несімейних офіцерів. Там мешкають офіцери, коли не напиваються й не перетворюють життя солдатів на пекло. Ось куди ми йдемо. Туди.

Я показав на яскраво освітлену будівлю з охороною біля парадного входу, з якого висипали офіцери в розкішних військових одностроях.

— Це ж самогубство! — вигукнув Мортон. У його голосі знову з’явились істеричні нотки.

— Нічого страшного, — збрехав я. — Ми проникнемо до цієї будівлі не через цей вхід. Це, як ти кажеш, самогубство. Але там, де є парадний вхід, мусить бути й чорний. А зважаючи на те, який потік людей виливається із цього офіцерського серпентарію, виглядає на те, що сьогодні всі на вахті. Ну, тобто всі, крім нас.

Я безрадісно реготнув, і Мортон скоса глипнув на мене, як на божевільного. Може, я й божевільний. Невдовзі ми це з’ясуємо.

За КНО височіла стіна, і ми попростували вздовж неї. Біля неї тягнувся своєрідний провулок, кепсько освітлений і саме такий, як мені було треба. Тут у стіні були двері, над якими висів світильник. Коли ми чимчикували повз них, я прочитав напис на табличці: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ОФІЦЕРІВ», нагнувся та зав’язав собі шнурки; для обстеження замка знадобився всього один побіжний погляд. Тоді підвівся та попрямував далі. Затримавшись у тіні між двома ліхтарями, я знову нахилився до свого черевика. Щоправда, цього разу видобув відмичку.

— Гаразд, поїхали. Замок — дрібничка, з одним барабаном, я поколупаюся в ньому так легко, як у власних зубах. Зараз ми повернемося назад, а якщо в полі зору нікого не буде, зайдемо в ті двері. Зрозумів?

Єдиною реакцією стало клацання Мортонових зубів. Я взяв його за тремтячу руку й потиснув її.

— Усе гаразд, Мортоне. Ось побачиш. Просто роби так, як я кажу, і невдовзі ми будемо в безпеці. Гарненько й тихенько — поїхали.

Я намагався не перейнятися жодним із Мортонових страхів, але ті були дуже заразливі. Ми зупинилися під ліхтарем; я вставив у замок відмичку. Помацав і покрутив. Двері не відчинилися.

— Хтось іде, — заквилив Мортон.

— Фігня, — пробурмотів я. З мого обличчя стікав піт. — Я такі із заплющеними очима відчиняв.

— Він наближається!

— Із заплющеними очима!

Вони ніяк не відчинялись. Я заплющив очі, притлумив усі чуття та спробував намацати барабани. Клацнув і відчинив двері.

— Заходьмо! — промовив я, потягнувши його за собою та зачинивши двері за нами. Ми привалилися до них спинами, трусячись у пітьмі, тим часом як хтось наблизився, підійшов до дверей... Проминув їх і подався далі.

— Ось, хіба не просто? — сказав я, зіпсувавши ефект своїм тріскучим і рипливим голосом. Утім, Мортон цього не зауважив: я чув, як цокотять його зуби. — Поглянь, гарний садок. Із доріжками для прогулянок, лавами на двох для парочок — усі приємності для щастя офіцерських класів. А за садком — темні вікна їхніх квартир, темні, бо без мешканців. Тож тепер нам потрібно лише знайти вікно, яке можна відчинити...

— Джеку... що ми тут робимо?

— Я гадав, це очевидно. Військові можновладці зараз шукають одного новобранця. Коли їхній комп’ютер видушить із себе наступну новину, вони шукатимуть капрала й сержанта. — Я спробував проігнорувати його стогін. — Тож ми проникнемо до цієї будівлі та станемо офіцерами. Ось і все.

Коли він упав, я підхопив його й обережно поклав на травичку.

— Отак. Відпочинь трішки. Я зараз повернуся.

Третє вікно, яке я спробував відчинити, стояло незамкнене. Я розчахнув його та зазирнув досередини. Неприбрана постіль, розчахнута шафа, порожня кімната. Ідеально. Я повернувся до Мортона, який саме сідав. Коли я вийшов із пітьми, він сахнувся, і я заглушив його крик, хутко затуливши йому рота рукою.

— Усе гаразд. Це майже кінець.

Я проштовхнув Мортона у вікно так, що він упав на ліжко, а тоді зачинив і замкнув вікно за нами. У дверях стирчав ключ, завдяки якому все стало незмірно простіше.

— Послухай, — попросив я, — полежи тут і оговтайся. Я тебе замкну. Будівля, як я розумію, порожня, тож те, що я маю зробити, не займе багато часу. Відпочинь, а я повернуся, щойно зможу.

Я ступав обережно, та в будівлі геть не було життя й панувала могильна тиша. Її мешканці пішли і, як я сподівався, важко працювали. У мене був час покрутити носом, зробити свій вибір і знайти потрібні розміри. Повернувшись до кімнати, я почув приглушений змучений стогін, на який відповів якомога бадьоріше.

— Нова форма — нова личина! — Я передав одяг Мор-тонові. — Одягайся та віддай мені наше старе вбрання. Світла знадвору досить, щоб це було легко. Ось я пов’яжу цю шийну хустку: в тебе сьогодні руки наче не з пліч ростуть.

Одягнувшись, напнувши на голови кашкети та сховавши старий одяг до кошика для брудної білизни, ми вислизнули в коридор. Мортон поглянув на мене, охнув і відсахнувся.

— Не журися — ти маєш такий самий вигляд. Щоправда, ти — другий лейтенант, а я — капітан. Це ж молода армія.

— A-але ж... — затнувся він. — Ти... військовий поліцейський!

— І ти теж. Копів ніколи не допитують.

Щойно я це сказав, ми завернули за ріг і опинилися перед парадним входом. Там стояв майор із текою-планшетом, який підвів на нас погляд і насупився.

— А тепер попалися, — сказав він.

РОЗДІЛ 12

Я різко виструнчився, не вигадавши, що ще