Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

залишити її собі), я взяв із його зм’яклих пальців склянку з напоєм і вихилив його, як і власний.

— А ви, капітане, трохи зменшилися, відколи я розмовляв із вами востаннє, — всміхнувся я.

— Кінчай клеїти дурня, ді Ґрізе, і послухай мене. Цим шуром-шпигуном керують на нашій базі. Тебе розпізнали й ідентифікували.

— Хто? Щур?

— Стули пельку. Зв’язок обмежений, є ймовірність того, що їхні детектори вловлять сигнал мовлення щура-шпигуна. Нам потрібна твоя допомога. Ти проник на їхню військову базу, ти — перший агент, який на це спромігся...

— Агент? Я думав, що злочинець, якого ви везете додому на суд.

— Я сказав, нам потрібна твоя допомога. Це вкрай важливо. На кону стоїть не одне життя. Генерали планують вторгнення. Ми знаємо це з їхніх перехоплених повідомлень. Але не знаємо, де відбудеться висадка. Брастір — великий континент, і атака можлива де завгодно. Може статися багато смертей. Ми мусимо з’ясувати, де вони збираються...

Двері до бару розчахнулись, і досередини влетів, розмахуючи пістолетом, якийсь офіцер. За ним дибав навантажений електронним обладнанням технік.

— Сигнал іде звідти, сер, — крикнув він і показав просто на мене.

— Що цей каґальний рядовий робить у барі для унтер-офіцерів?! — прокричав я та скочив на ноги, копнувши при цьому коробку. Щур упав на підлогу, і я наступив на нього. Сильно.

— Не страждайте каґальнею, сержанте, — промовив офіцер. — Це пріоритетне розслідування.

— Сигнал припинився, сер, — повідомив технік, вовтузячись зі шкалами на своїх приладах.

— От же ж каґал! — вилаявся офіцер, вкладаючи свій пістолет до кобури. — Ці алкаші не мають передавача.

— Може, він на вулиці, по той бік стіни, у транспорті, що рухається...

— Ходімо!

За ними хряснули двері. Бармен протер свою склянку.

— Тут таке дуже часто трапляється? — спитав я.

— Ага. У нас на базі однозначно неспокійно.

Мортон важко захропів, а я тицьнув у розчавлені рештки сталевого щура носаком черевика. Лихе знамення? Викотилось одне зубчасте колесо й заторохтіло підлогою.

— Вистав їх знову, — гукнув я. — І візьми одну собі, бо решта цих каґальців уже в краю сновидінь.

— Ти сама доброта, сержантику. Щойно прибув?

— Сьогодні.

— У нас на базі, як я сказав, неспокійно...

Його голос потонув у гучному свисті, з яким увімкнувся телевізор. З екрана знову гнівно зиркав військовий диктор у чорному.

— Ідентифіковано шпигуна, що висадився у Маргавено. Він спробував замаскуватися під звичайного призовника та потрапив до армії. Завдяки рішучим діям поліції було встановлено за одягом його особу.

Аякже, дії поліції. Там просто передивлялися пошту. Я вирішив, що переслати одяг із призовного пункту на поліційну дільницю — це далеко не так кумедно, як тоді здавалося. Затріщали завади, диктор зник з екрана, і його заступив інший офіцер.

— А тепер послухайте! — прогорлав той. — Наразі базу повністю зачинено на вихід. Повторюю: Мортстерторо заблоковано, ворота запечатано, відльоти літаків скасовано. Шпигуна, який висадився у Маргавено, ідентифіковано як доправленого на цю базу новобранця. Ось його знімок.

Моє серце пропустило один чи два удари, а тоді заспокоїлося: на екрані з’явилося розмите фото Джека з краденого посвідчення. Я ще на крок попереду. Невдовзі виявлять, що Джек5138 уже не на базі, і пошук розгорнуть у якомусь іншому місці. Я забрав свій напій і повернувся до столика, де подивився у великі налякані очі Мортона.

— Хочеш випити? — запитав я, перш ніж він зміг заговорити. Мортон забулькав і тицьнув на екран.

— Ти чув це? — перепитав я й копнув його під столом. — Що то за шпигун, який дозволяє призвати себе до армії? Оце так шпигун! Присягаюся, він попадеться й загине ще до сутінків.

Коли він трохи розслабився, я продовжив, хрипко шепочучи:

— Обшукувати цю базу доведеться довго...

— Ні — вони ж знають, де саме шукати. Вони знають, хто ти такий, Джеку. Підуть до сержанта Бельбаса, а той їм скаже, що перевів тебе до капрала Ґоу. Тоді вони знайдуть Ґоу, і...

— І слід уже охолоне. На обшук такого великого табору їм знадобиться кілька днів. А не зловивши шпигуна відразу, вони просто проведуть його знову. Їм бракує розуму надумати шукати шпигуна в документах на комп’ютері.

— Увага! — вигукнув диктор на екрані, розмахуючи аркушем паперу. — Мені щойно було надано нові відомості. Шпигунові й одному його поплічникові вдалося перевестися з цієї бази, незаконно скориставшись тутешнім комп’ютером. Увесь обслуговуючий персонал комп’ютера наразі перебуває під арештом і, ймовірно, буде розстріляний.

Я відвернувся, неспроможний поглянути Мортонові в очі.

— Тепер, коли відомо, де шукати, — байдужо запитав той, — як швидко вони дізнаються, що нас узагалі не було в тій партії? А тоді довідаються, що капрал і сержант, які насправді були в тій партії, не були в тій партії й досі сидять тут, на базі?

— Як швидко? — Я засміявся дуже непереконливим сміхом. — Може, за кілька днів, а може, за кілька тижнів — тут не вгадаєш.

— Як швидко? — Я скрушно зітхнув. — У них є круті комп’ютерні програми. Непогана система безпеки. Я сказав би, що в нас є хвилин із тридцять, доки нас візьмуться шукати.

Мортон затрусився всім тілом так, наче його вдарило струмом у десять тисяч вольт, і почав спинатися на ноги. Я простягнув руку, втримуючи його на місці, а тоді зиркнув на бармена. Той дивився на телевізор.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Забираймося звідси, тільки поволі. Підводься. За мною.

Коли ми попрямували до дверей, бармен глипнув у наш бік.

— Де тимчасова казарма? — запитав я.

— Вийдіть із чорного ходу та зверніть праворуч. Побачимось.

— Ага. Побачимось.

Ми вибрели з чорного ходу й повернули ліворуч. Сутеніло, і це могло нам допомогти.

— У тебе є план? — із завзяттям у голосі поцікавився Мортон. — Ти знаєш, як нам із цього виплутатися.

— Звісно, — відповів я та поплескав його по спині. — Спланував кожен крок. Ходімо сюди.

Я чув натужну життєрадісність у своєму голосі та сподівався, що Мортон їй вірить. Він мав вважати, що я знаю, що роблю, бо інакше міг зламатися. Це була брехня з добрими намірами, заради піднесення його бойового духу.

А що ж мій бойовий дух? Поки що я успішно його втримував, відчуваючи, втім, що мною ось-ось опанує безпросвітний панічний