Олександр Завара - Гелтер Скелтер

цьому Алекс Савицький був не дуже впевнений, бо так глибоко взагалі ні про що не замислювався.

Замість того щоб роз’ятрювати душу, він піднявся з ліжка, підійшов до столу і відшукав першу-ліпшу пляшку з водою. Залишки теплої «Бон Буасон» здалися цілющим нектаром. Його отруєне тіло всотувало вологу, мов суха земля. Хлопчина спустошив пляшку й почав шукати ще, але нічого не було. Тому Алекс підійшов до Сашкового ліжка й злегка копнув зброєносця по ребрах.

– Уставай! Чуєш мене? – Він нахилився до самого Сашкового вуха.– У нас немає води, чуєш? Тобі треба злітати за водою. Швидко. Мухою.

Сашко нічого не відповів – тільки замотав головою. Він був явно не в тому стані, що кудись рухатися.

«Що, бунт на кораблі? – здивувався Савицький.– Спочатку одна не хоче трахатися зі мною, хоча своє бажання здійснила, а тепер ось цей. Треба щось негайно робити…»

16

ДАРА. БОГДАН. ПРИТАЄНИЙ ЖАХ

Зустріч Дари й Богдана навряд чи слід вважати романтичною. Вони познайомилися за досить буденних обставин, і те знайомство з самого початку пророкувало близькі стосунки. Тільки тоді ніхто з них ще не міг сказати напевне, як далеко вони сягнуть. А хто б зміг?

У тих двох все склалося одразу – як то кажуть, з першої спроби. Богдан, малопомітний у галасливих компаніях, спокійний, вольовий та амбітний, і Дара, гламурна прихильниця будь-яких веселощів, співпали, наче Інь та Ян у давньому даоському символі. Взаємодоповнення, постійна взаємодія і чутливість створили ту саму гармонію, що зазвичай тримає закохану пару разом.

Як природженого консерватора, Богдана рухало вперед чітке уявлення про те, хто він і чого хоче від життя. Хлопець розумів – чи вважав, що розуміє,– що таке «доросле життя», і тому особистий план його дій після закінчення вишу був розписаний мало не на десятиріччя вперед. Він добре знав, чого має досягти у двадцять п’ять років, у тридцять, у тридцять два, і впевнено рухався в заданому напрямі. Власне житло, до речі, було одним із пунктів із позначкою «до 30», тож тепер він потай радів, що все склалося саме так.

На відміну від нього, Дара не мала сталої мети. Її різнобічну й поступливу натуру буквально розривало на шматки, і вона не могла зосередитися на чомусь одному. У якийсь момент дівчина навіть злякалася: чи може бути в них, таких несхожих, спільне майбутнє? Але, зваживши все, вона зрозуміла абсурдність таких сумнівів. Хай там як, але гендерна рівність, фемінізм, самодостатність, кар’єра, небажання народжувати дітей і бозна ще які бздури, якими вона захоплювалася,– все це блякло в порівнянні із відчуттям, що поруч з нею є міцний, врівноважений, надійний чоловік. Тому, визнавши, що останнє слово все одно залишиться за Богданом, Дара заспокоїлася й дозволила життю нести її туди, куди воно вважає за потрібне. Адже насправді це не так уже й погано, як здається на перший погляд, особливо якщо є можливість вносити деякі корективи.

А потім сталося непередбачуване: ота щоденна квола брехня. І сни…

То були страхітливі сновидіння, що мучили дівчину майже щоночі. Вони зазвичай з’являлися перед світанком. Кошмари огортали Дару своїми липкими мацаками, хапали за горло й стискали його, контролюючи кожен вдих. Сни висотували з неї життя. Поступово, повільно, але невідступно, крапля за краплею.

У тих сновидіннях Дара бачила різне. Наприклад, те, що трапилося з Сергієм, кожного разу виглядало іншим – інколи навіть жорстокішим за його справжню загибель. Або Богдана, який із зашморгами на ногах і шиї стрибав з даху їхнього будинку, Лану, яка виколупувала собі очі виделкою, Макса, який блукав у цілковитій темряві. Іноді з’являлася й вона сама, точніше, її загибель від рук якогось безлицього маніяка, який ні з того ні з сього приходив по її життя.

Усі ці марення мали загальну відзнаку – у них була смерть.

Щосвітанку на очах у Дари хтось помирав. Ці сни були настільки реальними, що, схоплюючись із ліжка, вона відразу починала прислухатися, дихає Богдан чи ні.

Залишаючи за собою бридкий слиз, мацаки кошмарів беззвучно виповзали зі спальні. До наступної ночі. А Дара на власні очі бачила цю липку гидоту на підлозі.

Богдан не вірив у те, про що вона розповідала. Він приводив начебто розумні доводи, заспокоюючи її, і намагався пояснити, що причина її кошмарів ховається в загибелі їхнього приятеля. Це стало шоком для всіх, а для неї, певно, найбільше. До цього додалися нові стіни, новий вид з вікна, нові умови життя – все це наклало свій відбиток на її без того збуджену уяву.

– Все це минеться,– казав він,– просто потрібен час.

– Ти мене не розумієш,– відповідала Дара,– і взагалі нічого не розумієш…

Він дійсно не розумів. Як спортсмен, Богдан звик до існування суто матеріальних перешкод, які, якщо бути досить уважним, завжди можна оминути. Коли людина гепається на асфальт, розбиваючи ніс, у цьому винен не чорний кіт, який тільки-но перетнув дорогу, і не цеглина, що опинилася на шляху. Винна сама людина, вважав він, бо замість того, щоб дивитися під ноги, ловила ґав. Те саме з проблемами в особистому житті. Їхнє існування залежить не від того, що тобі кимось «пороблено». І щоб позбавитися тієї напасті, треба не до баби-шептухи звертатися, а мінятися самому й змінювати спосіб життя.

Приблизно так він думав і про Дарині кошмари. І це стало причиною чи не першої в їхніх стосунках розбіжності в думках. Богдан вперто стояв на своєму й вважав правильним усе, що вони зробили. Дара ж, натомість, у всьому сумнівалася, питаючись знов і знов, чи не помилилися вони, відгородившись від друзів. Чи треба було терміново міняти житло, хай би як вони про нього не мріяли?

На цьому тлі сталася й перша серйозна сварка.

Дарина мала кепський вигляд. Вона схудла так, що можна було порахувати ребра. Привабливі форми кудись поділися, дівчина здавалася незграбною, виснаженою й сухорлявою. Волосся теж зблякло, її запальні руді кучері набули того кольору іржі, що виникає після використання дешевої косметичної фарби. Обличчя зблідло, очі запали, мов у важкохворої. Вона не могла й хвилини всидіти на місці, постійно вешталася квартирою, наче шукаючи, де притулитися, нервувала й заламувала пальці так, що їхній хрускіт дратував навіть завжди врівноваженого Богдана. До того ж вона невпинно торочила, що вони нібито рухаються не туди, і це найменше подобалося хлопцеві.

Богдан страшився собі зізнатися, але глибоко всередині розумів: це його найслабше місце. Якщо Дара зненацька впаде в розпач, збере свої