Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— Еклезіаст казав людям, — відповів Лесь Осьмачкові, — «все, що ти можеш робити доброго людям, — роби, поки живий, бо як умреш, того робити не зможеш». Ото й я кажу у відповідь на твоє, Тодосю, питання. Звичайно, коли мені один залітний інтелігент каже, що українці — це штучно відсепаровані росіяни, які не знають російської мови, не розуміють нашого братства і добра, то краще в розмові з такими повними почуття переваги, вищості і зверхності так званими інтелігентами стояти твердо на своєму у захисті найпаче історії й пам'яті, бо без того умремо, як народ.

Петро так і не зрозумів зі слів Гомона, що ж саме робити слід, але перепитувати не посмів, бо заговорив господар. Його мова була цікавою сповіщеннями про порядки та звичаї в Китаї-Хіні, з якими він познайомився, побувавши там послом у перші роки радвлади від України. Янчук довідався про те, що Недоля за вказівкою Москви займався там закликами до світової революції, а в уйгурському краї при сприянні та допомозі українського червонокозацтва навіть організував місцеву, але вона була швидко погашена армією Чан Кай Ши. Не менш цікавою була й оповідь господаря про його поїздку в Афганістан і зустріч там із муллою ханом Сейфур-Рахманом, який піддався на агітацію і згодився поїхати з ним, Гончаренком, у Москву до Леніна.

Та найбільше врізалася в пам'ять студентові оповідь Сави Панасовича про шукання «Втраченого часу» і новонауку психоаналітику Зігмунда Фрейда, що наслідував у своїх працях Еразма Ротердамського. Редактора доповнив поет Осьмачко, прочитавши свої віршовані приклади фрейдизму. Сава Панасович почуті вірші дещо огудив, зауваживши, що не годиться так римувати, що «звуковий» недогляд недопустимий при такому яскравому змістові! Петро запам'ятав для себе на майбутнє оту науку.

Потім застільці заговорили про фашизм каудильйо Муссоліні, фюрера Гітлера та дуче Франко. Про них і Янчук читав тепер щоразу вирізки із газет, як пропагандист у школі-колонії, на політінформаціях для вчителів, вихователів і техперсоналу, але досі не зауважував подібності між подіями у Петрограді 1917-го, Римі 1922-го, Берліні 1933-го років та теперішньою війною в Іспанії.

— Всі ці прояви фашизму — копії соціалізму нинішньої імперської Росії — і за сценарієм, і за методикою, і за партійністю, хоч ніби поки-що захисні, а не загарбницькі, як промосковська диктатура пролетаріату, національно відкриті, бо компактні своїми народностями, а не національно-нацистські, як у сьогоднішній шовіністичній Росії, прикриті інтернаціоналізмом, якого насправді не було, нема і не видно у передбачуваному майбутньому, — трактував свої висновки і переконання Сава Панасович, аж очі примружуючи в розумінні становища.

— Сьогодні, друзі мої, через грабунки царату, його присвоєння чужого та підтасовки під своє все російське є псевдоістинним, ерзацним, сурогатним, а найпаче в історії, культурі, звичаях і обрядностях, що їх продовжують і нині втовкмачувати людові російському Хворобливо пойняте до біснуватості впровадження і прищеплення інонароддям російської засміченої мови досягло нудотності й огидності, відрази й обридливості, осоруги і мерзенства в «добровільному» Союзі, як глумові над людськими поняттями. І хоч «революційна свідомість і класове походження» для владарювання — показники недостатні, бандити-дилетанти спаюють ними всю владу. Пильні чорносотенці, культоноси-мастодонти, захищені пронародними епітетами, вербують рабів для барачно-казарменого і табірно-задротеного соціалізму на імперсько-центробіжній прив'язі, онароднюючи і одержавлюючи олегенднені версії своїх біографій і історії, — був невичерпним редактор.

— Гегель сказав: «Все дійсне — розумне, а все розумне — дійсне». У них же немає нічого дійсного, а відтак і розумного. Зважте: хоч пролетарів уже немає у нас, всі газети виходять тільки із закликом до їх єднання — зрозуміло, навколо Москви та її вождя. А тим часом інонароди правторяться у забитих вагонах до кошар комуністичного щастя через порт Ваніно на Колиму — на смерть. І все, зважте, у світлих тонах, у відповідності до «існуючої думки», що «Варфоломіївської ночі» вже ніколи не буде, безхрестних ямищ і звалищ двох голодоморів не було в нас і в поминах, а масові сьогоднішні розстріли наших очільців та інтелігенції — то підлі наклепи «буржуазних агентів», бо перемоги наші — суцільні і масштабні, а сонце наше ніколи не заходить! — був у полемічному ударі Сава Панасович, захоплюючи всіх присутніх.

— Кричимо, хай живуть і процвітають убогі і пригнічені, і вони живуть і процвітають все більше й більше, гукаємо: «протягнемо руки й ноги братам по класу в усьому світі!» і нечувано-масово протягуємо їх у всіх виправно-виховних соціалістично-каторжних таборах імперії. Ні, експлуатації людей, епітетів, ресурсів, інтелектів, сили, рук і життів інонародів у єдиній неділимій не було, немає і не буде, починаючи від самого великого сатрапа-вішателя і розпинателя, прославленого тепер Олексієм Толстим, що побудував Пітер на козацьких кістках, і аж до його послідовників та перевершителя теперішнього, що за Балто-Біломорським кінчав Волго-Московський канал на кістках уже козацьких онуків! Немає і — баста! Зам'ятинський червонокозак Федір Дрига, арештований позавчора в місті — ворог народу, і ми завтра надрукуємо в газеті звернення до громадськості про вимогу його осуду і розстрілу! — як побачив у словах Сави Панасовича Петро нічне захоронення в ямах між єврейським і турецьким цвинтарями.

— Товчемо, як у ступах, геніальні викази вождя і батька на лютнево-березневому пленумі ЦК КП/б/ про те, що «боротьба при успіхах, та ще небачених, побудови соціалізму загострюється» і «що ближче до соціалізму, тим більше ворогів у нього буде», а розуміємо, що у батька народів і генія епох є нові плани будов з допомогою сиску в його наборі рабської сили! Мовчимо, як закаяні. Хто ми з вами, друзі? Чиї ми? Для чого ми?! — спитав і замовк редактор нарешті.

Всі, як ошелешені, також мовчали, аж поки Лесь Гомін почав виправдовувати себе в тому, що в прочитаних уривках із «Голгофи» в нього цензура повикидала дещо сказане про оті ж біди поточного моменту, констатував факти того, що нормативна естетика тепер лежить у голих туманностях, в карколомних неясностях, обірваностях та в «пилипо-законопельностях» і безліричностях, а писати слід би було в стилі давньо-наївностей, пейзажностей, каламбурностей і вертепностей, бо без них зникає історична основа і єство описуваних середовищ, адже без опису пейзажно-природного та побутово-устрійного фону, на якому відбуваються події у творі, знищується справжня відображеність викладу твору.

Поскаржилися на цензуру і Леонід Недоля, а йому вслід Тодось Осьмачко, але полемності в тому вже отакої не було, бо обидва перейшли до слебезування про світобудову, почали нахвалювати Маланюка, Клена, Олеся, Ольжича-Кандибу, Драй-Хмару, ставлячи на вершину Зерова і Тичину...

Був пізній пообід, як гоститва якось ожурено закінчилася,