Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Нові висоти

Нові висоти

 

Що я зробила найпершою справою? Зайшла по пляшечку кислого вина. Гроші тепер, після поразки Ревей на Великих Поєдинках, водилися в моїй кишені у пристойній кількості. Час від часу мені було приємно засовувати руку до кишені, щоб відчути важкість цих монет. Інколи, навіть, посмішка з’являлася на моєму обличчі якось мимоволі, сама собою. Хоч я вже бувала у тому місці, куди зараз направлялася, всього одного разу, та дорогу я запам’ятала добре. І ще б. Мучитися зі зламаною рукою, йдучи у повній темряві за якоюсь незнайомкою. Сподіваюся, що вона буде вдома. Бо я навмисне йшла о третій ночі, коли Яма вже не гуділа так жваво, коли Фоліан Грім, мабуть, покинув її. Принаймні, я на це сподівалася.

Ось її будинок. Довгий одноповерховий. Світло ліхтарів не падало на нього. Я озирнулася. Ліхтар один заховався у нічній темряві. Другого я не побачила. Але й той один не горів. Мабуть, ліхтармейстер однаково дивувався всякого разу, коли кожного ранку виявляв, що ліхтар було зломано. Я не мала сумнівів що до того, що саме так і робила Вайолет. Я б на її місті вчинила так само.

Постукавши у двері, я трохи зачекала, поки не почула звук, з яким ключ провертається у замку. Кроків її по дому я не чула.

Двері відчинилися. Вайолет, стоячи у своєму класному чорному багатому плащі, з красивою зачіскою і блискучими очима однією рукою тримала двері.

- Прийшла б ти на десять хвилин раніше, замерзла б під дверима. - повідомила мені напівхимерниця.

- Не замерзла б. - похитала я головою, і придавила плаща, щоб стало видно форму пляшки, яка спочивала у мене в кишені.

Вайолет посміхнулася.

Чому я прийшла до неї? Ну, я мала дещо дізнатися. Дещо спитати, може, навіть, на рахунок чогось порадитися. Саме так я собі й казала. І всіляко відкидала й гнала з голови думки про те, що я відчуваю себе затишно в її домі. Що, можливо, я відчуваю довіру з її боку. І ще такі схожі позитивні думки і почуття, які прямо-таки наполягали на тому, що мені варто зайти до Вайолет.

- Надіюся, в тебе такий же мерзенний настрій, як і в мене. - з надією в голосі звернулася я до Вайолет, проходячи повз неї до кімнати.

- А ти можеш у нормальному настрої пити те кисле вино? - усміхнулася дівчина. - Не знаю, чи заздрити тобі, чи навпаки. - Вайолет зачинила за нами двері.

Я відкоркувала вино, нахилилася, відкриваючи шухляду, де напівхимерниця ховала столові прилади, понишпорила там рукою, поки не знайшла два келихи.

- Будь як вдома. - Вайолет зняла плаща. - Я зараз.

Поки я возилася з відкорковуванням і розливанням, напівхимерниця переодяглася. Вийшла до мене вже звичайною дівчиною. Волосся зібране. Звичайна кофта, штани. Від пихатої занадто відверто вдягненої служниці самого Фоліана Гріма не лишилося і сліду. Вона взяла келих. Ми здвинули стільці і сіли.

- Мені потрібна інформація.

- Скажи щось таке, що мене здивує. - знову усміхнулася Вайолет.

Хм. Сьогодні вона дала волю емоціям. Кожна посмішка — справжня. Я відповіла їй такою ж. Інколи приємно не робити собі чужі емоції на обличчі, що ти колись десь підгледіла. Емоції, які насправді належали не тобі.

- Матір однієї з впливових Відьом нового клану вбито. - я навмисне не називала ім’я, адже не знала, чи відомо їй, що Рене і Лоран, то одна людина. - Мені потрібно знати, де саме відбулося вбивство.

- Якоїсь Відьми, ім’я якої ти не знаєш? - схилила голову Вайолет.

Хм. Все ще перевірка? Хоч мені не сподобався цей тест, бо я вважала, що ми вже достатньо довіряємо одна одній, я не полишила своїх надій дізнатися те, що мені потрібно.

- Рене-Лоран. - я вирішила, що краще сказати правду. Відвертість у спілкуванні з цією людиною обернеться такою ж відвертістю з її сторони. Принаймні, я в це вірила.

- Так, я теж про це чула. - дівчина надпила з келиха.

Я по очах побачила, що вона трохи відсторонилася від мене. От же напасть! Я сама винна. Схоже, що такі “кішечки-мишечки” будуть присутніми у наших розмовах.

- Вибач, але, кому, як не тобі знати, що вчитися довіряти людям — дуже й дуже не просто. Я ще звикаю до тебе. - цілком серйозно сказала я.

Секунду дівчина нічого не відповідала. Обмірковувала. Потім тяжко зітхнула.

- Так ти хочеш мені довіряти? - вона не відривала очей від келиха.

- Давай пограємо в ігри в якийсь із наступних днів. В мене мало часу. - тепер вже я зітхнула. - Комусь же довіряти потрібно. Думаю, ти мені теж довіряєш тільки з цієї причини.

- Я тобі довіряю? - підняла дівчина брови, та не підвела очей.

- Я сама собі придумала і тепер вірю у це. - запевнила її я. - Таємна угода. Таємні відносини. - я випила келих і скривилася. - Отже.

- Отже. - підняла очі Вайолет і подивилася на мене. Сигнал, що вона прийняла мої вибачення і ми знову вийшли на доріжку взаєморозуміння.

- Місто, в якому її було вбито.

- Хочеш квітів занести? - без жодного виразу обличчя спитала Вайолет.

- Хочу побачити все на власні очі.

- І що ти хочеш там знайти? - знову перевірка. Гра продовжується?

- Ходять чутки, що за Рене-Лоран полюють. Я чула, що вона збирає сили для захисту.

- Ти працюєш на неї? - зацікавлено спитала Вайолет.

- Ні. Я відповіла відмовою.

- А в мене інші відомсті.

Я насупилася і вперла важкий погляд у Вайолет.

- Я їй відмовила. - впевнено ствердила я. - Твої джерела не володіють достовірною інформацією.

Вайолет підняла одну брову, про щось роздумуючи. Пильно дивилася мені в очі. Підібгала губи.

- Вірю. Далі.

Я усміхнулася. Непоганий хід. Вона не спитала мене, навіщо я тоді все рознюхую про це гучне вбивство. Залишила на потім. На випадок, якщо я сама не дам інформації по цьому питанні і вона зможе зловити мене на протиріччі. Я відкинулася на спинку стільця.

- Знаєш, тобі теж треба вчитися довіряти. - тепер вже я пильно дивилася їй в очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍