Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Дівчина важко зітхнула.

- Добре. - вона допила вино з келиха. - Чому ти тоді цікавишся з такою наснагою? Працюєш на протилежну сторону?

Я посміхнулася і похитала головою.

- Я не з таких. - я дивилася, як напівхимерниця розливає вино по келихах. - І, уяви, якби я хотіла все ж таки взятися за цю роботу, то…

- Краще відмовитися, щоб не маякувати і не світитися жодним чином, а ще мати змогу діяти від себе, з тіні. - закінчила за мене Вайолет. - Мати змогу бути непередбачуваною. Бути тою, яку вороги не врахують у своїх планах.

Я підняла одну брову. Ми піднесли келехи один до одного. Не така вже й дурненька ця Вайолет. Поступово моя думка про неї продовжила змінюватися.

- Я бачила книги у тій кімнаті. - я показала на двері за моєю спиною. - Умієш читати?

Вона хмикнула. Так я й думала. Ціла величезна полиця в декілька ярусів до краю заповнена книгами. Вона їх всі прочитала.

- Скільки років тренування? - спитала у відповідь вона.

- Зі смертьмейстером з п’ятнадцяти років. - чесно зізналася я. - Я перемогла його в бою на мечах.

Вайолет опустила голову і похитала нею:

- Один смертьмейстер перемагає іншого. Страшно уявити.

Колообіг смертьмейстерів у природі. Пам’ятаю, якими таємничими вони були для мене у тому віці. А для звичайних людей вони залишаються такими й досі. Як от для Вайолет.

Я задала те питання, яке у мене вертілося на язиці:

- Чому ти створюєш собі репутацію не далекої знервованої нестримної хтивої людини, якщо насправді ти освічена, розумна, тверда характером і не схильна до психозів?

Вона не відповіла. Лише усміхнулася. Оцінила моє питання.

- Хочеш діяти непередбачувано. - нарешті зрозуміла я. - Вірніше, хочеш мати змогу бути непередбачуваною. - я теж усміхнулася, повторивши її ж слова, які хвилиною раніше вона сама адресувалися мені.

- Щось мені підказує, що й ти не звичайний мейстер володіння мечем.

- А тобі доводилося зустрічатися з іншими смертьмейстерами?

Вайолет підібгала губи. Звісно, нікого з них вона не бачила.

- Смертьмейстер — це не лише про вбивства. Все складніше. Їх навчання для простих незримих — то справді одні лиш вправи і безліч способів убити. Тисячі способів. Але майбутніх смертьмейстерів, яких вони самі обирають з числа незримих, навчають не так. Філософія, історія, математика, право… З них роблять справжніх мейстерів перевтілення. А якщо тебе зацікавить якась конкретна сфера, то ти можеш мати купу нагод, аби поповнити багаж знань.

- І твоя сфера інтересів — то Відьми. - зовсім не запитувальною інтонацією констатувала Вайолет, а потім додала, пояснюючи свою думку. - Так, дещо про тебе чула.

Я посміхнулася. Напевно, про мої завдання від Артілі вже пішли чутки. Непогано. А ще вона неодмінно знала, що я працювала у Калісти. Знаючи, хто я така насправді, де я мешкаю і ще додаткові відомості, що вона могла б знати, організувавши за мною стеження, ця дівчина мене не видала. Хм. Цікаво.

- Що конкретно тебе цікавить. - перейшла до ділового тону Вайолет. Очевидно, що тепер, після цієї розмови, вона готова мені допомогти.

- Місто. Місто, в якому вбито матір Рене-Лоран.

- Краєвир. - дівчина потягла вино й скривилася. Зізнатися, ми робили це кожен раз, як надпивали з келиха. - Там є замок Чорновир. Там це і сталося.

- Чорновир? - насупила я брови. - Це не той, в якому ще Максуд…

- Бився з подрібнювачами. - продовжила за мене Вайолет. - Він самий. Її було вбито на руїнах того замку.

- Далекувато. - розмірковувала я вголос.

- Завтра… ой, вже сьогодні відправляється корабель… е… по наказу Фоліана. Через Тепле озеро. В одне місто. А Краєвир — сусіднє. Але… - Вайолет потяглася. - Тобі треба поспішити, аби встигнути на нього.

Я залпом допила вино.

- Дякую.

- Скажеш: “Зелений це не синій”.

- Ще раз дякую.

Я підбігла до дверей, відчинила їх і раптом зупинилася.

- Якщо я можу щось знати… - згадала я правила хорошого тону.

Враховуючи те, що мені особливо ні до кого їх застосовувати, не дивно, що у мене такі думки вилетіли з голови. Мати взаємовигідні стосунки з обізнаною у міських справах напівхимерницею могло стати дуже корисним.

Вайолет знизала плечима. Та я бачила, що вона просто не наважиться або посоромиться попросити по допомогу, навіть, якщо їй буде це конче потрібно.

- Що, напівхимерницям зовсім нічого вже не треба знати? - звернулася я до Вайолет.

- У одного товстосума сталася біда з синочком. І ніхто не знає, хто винен. У всіх очі позаплющувалися, або пам’ять враз зрадила їм саме в той момент, коли це й трапилося.

- Хм. - я секунду подумала. - Значить, у того товстосума проблеми з ще більшим товстосумом, якщо всі позакривали очі і не можуть нічого згадати. - висловила я свою думку.

- Спасибі, пані розшукмейстер. - саркастично посміхнулася Вайолет. - Але Фоліану я ж так не доповім, правда?

- І дітки цих багатих виродків теж будуть мовчати. - я задумалася. - А лідери? Вони завжди крутяться поруч з багатенькими малими покручами.

Вайолет підняла брову і багатозначно подивилася на мене. Це означало лиш одне. Що вона має справу з кимось дуже впливовим і могутнім, раз навіть лідери за велику винагороду будуть мовчати. Я зітхнула, не легка у неї ситуація. Погано те, що я бачила вихід. Але не зовсім хотіла запускати в хід цю опцію. З одного боку, на терезах підвисли нові відносини з Вайолет, з іншого, — великий борг мені від однієї людини, який би я могла використати в інших цілях при нагоді чи потребі. Я стала перед вибором. Обрати щось для себе, щось таке, що зможе врятувати мені одного разу життя або дуже суттєво допомогти у вирішенні якоїсь майбутньої проблеми. Чи обрати допомогу людині, з якою у мене в минулому складалися досить ворожнечі стосунки і якій я навіть до кінця не впевнена, чи зможу колись довіритися? І чому я завжди вибираю найменш очевидні речі?