Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Дред. - впевнено сказала я. - Скажеш, що ти від Спенадей. У нього переді мною борг.

- Знаєш, скільки Фоліан пропонував лідерам? - усміхнулася Вайолет, та зацікавленість так і читалася в її очах. - Ніякі борги не в змозі розв’язати їм язики.

- А борг ціною в життя? Ніякі монети стільки не коштують, як урятоване від дуже страшної смерті життя. - я просунулася у двері. - Можемо з ним зустрітися разом, коли я повернуся.

Я висловила пропозицію. Необдуману. Так кажуть своїм друзям або добрим знайомим. Але слова вже злетіли з моїх вуст. Я так хотіла вимовити щось, щоб запропонувати якийсь інший варіант, але…

- Домовилися. - неочікувано швидко погодилася Вайолет і вперла в мене важкий погляд.

Зрозуміло. Звісно, вона б і сама знайшла того Дреда, щоб вимагати з нього повернення мого боргу. Але… Я посміхнулася їй. А вона мені. Їй цікаво, що може вийти з наших стосунків. Як і мені. Треба дослідити межі довіри одна до одної і наші спільні можливості. Думаю, це може стати в нагоді для нас обох. І, гадаю, що Вайолет дійшла такої ж думки. Ми розлетілися, як у небі хмари. Я поплила на схід, а вона… хм… може, випала дощем?

Я вискочила в темряву і попростувала самою короткою дорогою до порту. Що там потрібно сказати?

- Куди ми йдемо? - голос самої ночі прорізав спокій моїх думок.

Я насупилася. Якщо питають один раз, то можна не відповідати? Можливо, це взагалі не мене питали?

- Який у нас план? - знову надокучливий голос прозвучав, як якийсь неприємний спогад із минулого.

- Тобі то що? - огризнулася я. - Залишайся глядіти дітей.

- Що-о-о? - протягнув тіньовик.

Ну, де йому пояснити, що так кажуть якимсь бабусям-матусям, коли справжні хоробрі чоловіки йдуть назустріч небезпеці. Де йому зрозуміти це порівняння його бойових здібностей зі здібностями семидесятилітніх жіночок з пательнею в руках? Він і не второпає, що я з нього кепкую. А заразом і виміщаю на ньому зло за те, що він, маючи сили і змогу мені допомогти, увесь час залишається в тіні якимсь німим спостерігачем.

Ми йшли далі. Я чула його кроки. Ну, звісно, я знала, що ніяких ніг у нього немає, і знала, що то він гепає своїми корінцями. Але виходило у нього непогано. І плащ він тримав так, що той плив над самою землею. У порівнянні з тим, як незграбно виглядав драйтл, коли я тільки купила йому плаща, тепер він нагадував якогось граційного викладача танців для дочок багатіїв. Хоч би не перестарався.

Правильно я вчиняю? Чи ні? Кому від того користь? Селін мене зненавиділа. Рене-Лоран готова вбити. Чому, трясця, я не можу просто пройти осторонь? Чому мені потрібно всунути носа в цю історію, яку інакше ніж “халепа” чи “суцільна катастрофа”і не назвеш? Я похитала головою.

- Ти не можеш знати свого майбутнього. Але все йде саме так, як потрібно. - проскреготав тіньовик поруч зі мною.

- Найкращий спосіб передбачити майбутнє — створити його власноруч. - сказала я давно почуту від Марі-Лор фразу.

Та Відьма була дуже освіченою. Мабуть, вона — найосвіченіша людина, з якою я коли-небудь спілкувалася. Не проходило і дня, щоб вона не видала якусь чергову перлину. Звичайно, я намагалася не зважати на її слова і робила вигляд, що ці слова не мають на мене ніякого впливу. Але сама я намагалася завжди запам’ятати її фрази. І часто роздумувала над ними вночі. Коли сиділа зачинена у кімнаті з ґратами. Та то таке. Найцікавіше мені було те, що Марі-Лор ніколи не приписувала авторство цих фраз собі. Якщо вона знала автора мудрих висловів, то завжди казала, хто саме сформулював таку фразу. Мені тоді це не вдавалося ніяк второпати. Відьми завжди ведуть себе прямо протилежним чином. Якщо можна собі привласнити щось чуже, то вони це зроблять. Та тільки не Марі-Лор.

Не знаю, як би я ставилася до неї зараз. Чи продовжила б я навчання?

Ні. Я завжди запевнюю себе, що вчинила тоді правильно.

Але я вже настільки подорослішала, що прийняла той факт, що більшу частину її вчення я не просто перейняла, а й застосовую. Я веду багато в чому схоже на її життя. Я маю тепер схожу думку на багато речей. А раніше не погоджувалася з нею. Була надто горда, щоб визнати, що Відьма має рацію. І вона це знала. Як і те, що одного дня я таки втечу. Піду від неї. Зійду весняним снігом, збіжу краплинкою дощу по віконному склу. Я побачила це одного разу в її очах. І більше не бачила ніколи. Вона знала, але все одно продовжувала вперто мене вчити. Одного разу я запитала, чому вона не вчить мене тонкощам і хитрощам Відьомської сили, чому не розкриває таємниці потоку. Як зараз пам’ятаю, як вона посміхнулася і похитала головою. І ту фразу, що вона тоді мені сказала, я добре запам’ятала. Відьма тоді серйозно заглянула мені в очі і вимовила…

- Ти пригнічена? - повернув мене у реальність драйтл. - Виглядаєш не дуже. Хвора? Я ж не думаю, що ти справді боїшся. Відьми не відчувають страху.

Хм. Я посміхнулася. Колись, я думала так само. Але страх є у всіх. Всі чогось бояться. Я боюся втратити Міру. Боюся одного разу повернутися із завдання і не знайти її. Та колись я вперто робила вигляд, що безстрашна. Що можу самотужки напасти на цілий загін добре навчених воїнів. До речі, я так і робила. Але чи не відчувала я тоді страху за своє життя? Не можу точно сказати. Бо боятися — то соромно. І лиш Марі-Лор казала, боятися — це нормально. Не та Відьма мужня і хоробра, що ніколи не боїться, а та, що заради досягнення мети може перебороти свій страх. Тоді ці слова сильно мене вразили. Хоч, звичайно, я й не показала їй цього. Я наполегливо робила вигляд, що мені немає діла до всіх її промов. А вона наполегливо робила свою справу далі. Незважаючи на те, що ніяких плодів її робота не давала. А одного дня я взагалі втекла.

- У людининів багато болячок. Як не одним хворіють, так іншим. Не встигнеш вивчити ім’я, як воно вже здохне. - напевно натякаючи на мене, промовив тіньовик.

Я зупинилася перед невеликим кораблем, що готувався відчалити.