Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Мене розпирало зсередини. Здавалося, що скоро мене розірве на сотні тисяч маленьких шматочків і всі вони розлетяться у різні кінці Ксерону. Дві речі крутилися в моїй голові, поступово займаючи всі мої думки. Мене давила образа. Не на Селін, а скоріше на життя. В тебе немає душі. Ти мертва зсередини. Яка ж несправедливість. Едей, ти борешся за справедливість для інших. А хто ж буде боротися за тебе саму? Я плакала. І ці дві речі, що стояли каменем у моїй свідомості. Вони змушували мене плакати ще сильніше. Як же так буває? Хоч як старалася мене образити Селін, та рішення прийняте.

Я чула, як дверцята шафи тихенько відчинилися. Як тіньовик виплив із шафи у кімнату і завмер десь позаду мене. Та він не вимовив і слова.

Я точно знала дві речі. Я ніколи не побачуся із Селін після всього того, що вона мені наговорила. Вона досягла мети — її обвинувачення глибоко запали мені в душу. Несправедливі, як мені здається. Це і є перша річ, що потягне за собою і інші другорядні. Наприклад, Міра навряд побачить Марселя. Але і хороші наслідки ця річ безумовно викличе — я не буду мати справу з Ревей. Яка друга річ? Я зітхнула, витираючи сльози рукавом.

Схоже, що Рене-Лоран справді висить на волосині від загибелі. Схоже, що за нею полює хтось настільки небезпечний та загрозливий, що Відьмам не впоратися самим.

Отже, Селін де Труа, я приймаю твою пропозицію. Так, я відкликаюся на твоє прохання. І щоб ти знала, я ризикну своїм життям, наразившись на смертельну небезпеку, заради порятунку єдиної важливої для тебе людини.

Взявши до рук свою гаддаре, я вийшла з кімнати.