Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- А ще у нас карають злодіїв. Невинних відпускають.

Так, це вже взагалі схоже на дитячі фантазії.

- Знаєш, хто це все організував? Виділив гроші на будівництво? Їздив по всій імперії, щоб запросити найкращих викладачів до академії? О, а за лікарню нашу чула? Вона найкраща на сотні кілометрів в усі боки. І до нас приїздять театральні трупи навіть із Ксерону. - вона перевела подих. - Знаєш, хто за цим усім стоїть? Химерниці. Моя бабуся почала цей процес п’ятдесят років тому. Він і досі триває. Постійно наш клан щось робить для покращення життя звичайних людей. Моя сестра спонсорує заклад, який по вихідним готує безкоштовну їжу для тих, хто її потребує. В минулому році облаштували парк.

Дівчина з надією в очах, з глибокою надією, дивилася на мене. А що я? Відьми не можуть бути хорошими.

- Якщо навіть і так, до чого тут я? - спитала я подругу.

Чомусь у цей самотній вечір, самотньо почуваючись, я так хотіла називати її подругою.

- Моя сестра багато зробила для людей. Я знаю, що ти терпіти не можеш Химерниць. Що вважаєш їх винними у всіх своїх… у всіх бідах, що виникають навкруги. - швидко виправилася Селін. - Ти вважаєш їх безсердечними, грубими, нахабними вбивцями. Та повір мені, це не так. - вона вперлася в мене своїм поглядом. - Повір, мені краще знати.

Я дивилася на неї мовчки. Поки що я не почула нічого такого, що б мене могло зачепити. Нічого такого, в що б я могла повірити. Готувати їжу для безхатченків? Не повірю, що всю суму вони платять зі своєї кишені. Напевно, розділяють з казною міста. І по документам списують набагато більші суми, аніж витрачають. Хто це буде перевіряти? Ті люди, які самі отримають якусь свою частку? Те ж саме з академією. Учні платять за навчання. Куди йдуть гроші? Не здивуюся, що частина з них по давнім контрактам відходить саме Відьмам. Лікарня? Те ж саме. Театр? Авжеж. Так хто це кому ще допомагає? Чи не прості люди допомагають багатим стати ще багатшими? А Селін… Вона ще не все розуміє. Вона ще вірить у добро. У чесність. У справедливість. Мені її трохи шкода. Вона дійсно хороша людина.

- І? - з пересохлим горлом спитала я.

- І моя сестра заслуговує на допомогу. - впевнено заявила Селін. - Я прийшла просити тебе, щоб ти прийняла її пропозицію.

- Пропозицію? - я підняла брови і нагнулася вперед. - Ти хотіла сказати “наказ”? Я відмовила їй тоді. Відмовила б і зараз. - я навмисне сказала так, щоб Селін від мене не отримала відмову напряму.

- Ну… вона інколи буває імпульсивною. Зрештою, їй треба підтримувати свою репутацію. Ти хіба так не вчиняєш? Це ти ввечері зі мною, або з Мірою, корчиш з себе добру ні в чому не винну дівчину. А коли у тебе меч в руках? Чи сильно ти відрізняєшся від моєї сестри?

Селін говорила з таким запалом, що щоки її почервоніли і маленькі крапельки слини полетіли по кімнаті. Вона захищала свою сестру. Це я можу зрозуміти. З цим я можу погодитися. Але більше ні з чим.

- Я кажу “ні”. - спокійним голосом повідомила я і випрямила спину, задерши підборіддя.

Вона підвелася зі стільця. Зціпила зуби і стисла кулаки. Дивилася на мене вогняним поглядом.

- Мені розповіли, як ти приходила сьогодні з тією… Калістою! Ти працюєш у неї? Ти? Ти — шпигунка! Мені одразу казала сестра, що людина не може битися проти двох незримих одночасно. Та ще й перемогти їх. Це все не можливо, постановка, як в театрі. Коли ви з Калістою задумали таке? Скільки вона тобі платить за зраду? Ти і зі мною подружилася, бо це була частина плану? Відповідай! - вже перейшла на крик Селін. - Нічого сказати? Тобі не можна вірити і на мідяк! - горлопанила дівчина. - Сьогодні я дізналася, що втратила маму. Де ж твої слова співчуття? А їх немає. І знаєш, чому? Бо тобі все одно. Тобі немає діла до мене! Ти фальшива від п’ят і до голови! Ти звинувачуєш у лицемірстві Химерниць, але подивися на себе. Це з тебе вони можуть брати приклад. Це ти можеш їх навчати! - Селін важко дихала, витерла рукою рот. - Я втратила маму. Більше ніколи її не побачу. А скоро можу втратити і останню дорогу мені людину. Ту, яка любить і цінує мене по-справжньому, не за гроші від Калісти. Єдину важливу для мене людину. Мою сестру. Вона сховала мене і приставила охорону. І знаєш що? Я втекла. Втекла заради неї, ризикуючи своїм життям. Поки я не прийшла сюди, ще вірила, в тебе, думала, що Лоран щось неправильно зрозуміла, вважала, що є якесь пояснення, якесь виправдання для тебе. Та навіщо я тобі все це розповідаю? До чого це все я? Тобі все одно. Ти холодна зсередини. Твоя душа мертва. Марі-Лор казала: “Бережись байдужих людей”. Запам’ятай мої слова. Ти — мертва. Я, дурепа така, справді тобі вірила. Могла б здогадатися вже давно. - дівчина похитала головою в різні боки. - І тоді, коли ти театрально билася проти двох “незримих” і начебто перемогла їх, і тоді, коли я вже двічі тебе просила допомогти, могла б здогадатися. Та ні, я вірила в те, що люди ще здатні бути хорошими. Люди — так. Ти — ні. Ти найгірша людина, яку я коли-небудь знала.

Селін де Труа кинула ключ від моєї кімнати на підлогу, розвернулася, відчинила двері і голосно їх зачинила, так, що у мене аж у скронях вкололо.

Скоро її швидкі кроки затихли в коридорі.

Скоро до мене спустилося усвідомлення всього, що вона сказала.

Скоро я вже зробила для себе висновки.

Я підвелася і підійшла до вікна. Обхопила себе обома руками. Напевно, такою одинокою, я себе ще ніколи не відчувала.

Вдалечині маякував ліхтар. Жовтий такий. Його було погано видно. Як і той, що трохи ближче. Так само погано видно і той, що прямо навпроти мого вікна. Та, і саме вікно теж погано видно. Чому? Крізь сльози важко добре щось розгледіти.

Я мовчки плакала. Ні, скоріше ридала. Але беззвучно. Все й одразу впало на мене. Здавалося, що мене придавило самим небом. Невблаганний тиск пережитого і почутого розчавив мене усю. Повністю. В мене не було сил навіть дихнути. Тільки сльози беззвучно котилися по щоках, тільки якийсь гул у голові. Не пам’ятаю, коли мені востаннє було так погано. Може, років три тому у притулку? Навіть на війні я так себе не почувала. А зараз, наче мені відірвали ноги і руки. А серце роздерли на сотні шматочків. В голові усе плило. Та вже тоді я знала напевно дві речі.