Влада Клімова - Козацька балада

Скільки ж їх знищено, неймовірно прекрасних та єдиних у природі своїй, прихистків віри Українців? Часто більшовицькі лектори кивають на фашизм, начеб-то у всьому винні німці! Але чому тоді в Європі майже всі оригінальні споруди залишилися на місці? Невже вони зведені за кілька післявоєнних років та виглядають так лише тому, що пил століть вбирали в себе занадто активно?

Серед цих думок Соломійка побачила, що їх потяг в’їхав до красивого старовинного міста. Майже всі будівлі тут з міцного сірого каменю, хоча присутня й червона цегла. Вулички покручені й вузькі, а замість асфальту - всюди бруківка. Будинки в три-п’ять поверхів максимум і це надає місцю неповторного колориту й атмосфери казки. Ота задимлена кольорова черепиця й крихітні віконця підказують, що з них ось-ось з’явиться веселий гном або маленька ельфійка.

Розділ 38. Невідомі події

Навіть молоді кісточки, за півтори доби, вкрай зморилися від полиць в потягах і очікування невідомих подій. Мандрівниці вийшли на перон казкового містечка, та чи насправді воно залишатиметься для них таким?

Зробити крок чужою землею було лячно. Без елементарних знань мови та місцевості, без грошей цієї країни, треба дістатися до розподільчої організації, про яку говорив інструктор в Києві.

Та раптом хвилювання й страх розпорошилися в повітрі, адже повз них пройшли радянські солдати... Значить тут багато «своїх». Тоді вже не так страшно на чужині! Хоча відносно «своїх» це як сказати?

Ось мандрівниці перепросили у військового, що здався їм надійним і офіцер докладно розповів дівчатам: як дійти до «червоного містечка».

– Чому «дійти»? А що доїхати не можна? – враз зреагувала Соломія, бо відносно «червоного» все й так було ясніше ясного.

На це офіцер весело посміхнувся й сказав:

– Завжди одне й те ж. Ви, мабуть, з якогось великого міста прибули сюди?

– З Києва, – в один голос відповіли Віра з Соломією.

– Ух ти! А я там навчався в суворовському училищі. Майже земляки! А щодо транспорту, ви звикайте. Немає тут трамваїв. Всі ходять пішки. Та й куди? Дві з половиною вулиці у місті. Зате для таких, як ви, магазинів ціла купа. Тут усі жінки наче спринтери, забувають про втому й ганяють за покупками туди-сюди. А вам, до речі, прямо вздовж парку. Там побачите містечко і йдіть на КПП. Бувайте, киянки! Може ще зустрінемося колись? – дядько віддав під козирок і зник, а дівчата вчепилися за валізи й попленталися вперед.

Тепер Соломійка з Вірою йшли широким тротуаром вздовж парку, всього оповитого плющем. Височенні дерева сягали неба та створювали шум, схожий на шепіт. Аромат у повітрі стояв такий терпкий, наче тут зібрані відразу всі види хвойних дерев світу.

Хвилин через десять мандрівниці дошкандибали до розгалуження доріг і побачили те, що військовий назвав Червоним містечком. Виявилося, що це не має нічого спільного з улюбленим радянським кольором. Перед очима отетерілих мандрівниць постала велична фортеця, збудована здається в романському стилі, вся з червоної цегли. А дахи високих будівель вкривала все та ж задимлена червона черепиця. Міцний мур, що охороняв місто був з того ж матеріалу і здавалося, що всі чудернацькі візерунки на ньому, то лише уява зморених очей.

Та милуватися, з торбами в руках, було геть незручно й дівчата зупинилися біля сірих залізних воріт з червоними зірками. Вхід до фортеці охороняла група радянських бійців.

– Гей, малі! Куди це ви зібралися? – з грізною міною на лиці запитав у них солдат.

– Всередину. Ми в кадри хочемо пройти, – намагалася обійти нахабу Соломійка, але він не пускав.

– Дивись, яка швидка! Миттю показуй документи, бо не пущу. І чого ви з потяга злазите всі такі дурні? Я не можу! – розсміявся він разом з іншими.

– З якої радості? Ти спочатку свої покажи, – не збиралася здаватись Соломія.

– Так, все відбій! Що там у вас діється? – вийшов до високої хвіртки офіцер, що скоріше за все, був тут головний. – Щойно прибулі?

– Ну, так! Нам в кадри треба. А цей не пускає, – пожалілася Віра.

– І правильно робить. У нього служба така. Паспорти діставайте та йдіть собі. Добре, за третьою будівлею у двір. Там на дверях все написано, – сухо відчеканив він.

Стомлені бідолаги знову вчепилися у свої речі й поволокли вже по території червоного міста-фортеці. Тут було так багато цікавого, але коли ручки й ніжки відвалюються, не до оглядин краси!

Дівчата допхалися до вказаної будівлі й зрозуміли, що довго тут не протягнуть. Транспорту катма, а ці міжпросторові споруди не лише міцні, а й дуже довгі. Поки подолаєш, забудеш чого прийшов. Вони вдвох потягнули на себе важкі двері та зайшли в напівтемний коридор.

Недосяжні стелі освітлювали кілька ліхтарів, а довжезним коридором ходили працівники. Пробігла дівчина (без форми) та пройшов військовий.

– Бачиш, Віро, жінки тут можуть ходити в цивільному. Ти посидь, а я зайду спитати, – довірливо промовила Соломія й постукала. Віра мовчки кивнула, адже від цієї закордонної подорожі почувалася ледь живою.

– Перепрошую, можна запитати? Куди звернутися новобранцям? Ми тільки з потяга, – зітхнула Соломія й не бачила нікого, бо кімнату розділяв високий бар'єр.

З того боку перепони підійшов дядько в цивільному костюмі й краватці та знизав її поглядом:

– Що стомилися? А я в такому віці взагалі не знав цього слова. Ну добре, якщо вже прийшли, давайте папери.

– Я Віру покличу. Нас тут дві, – не забула про супутницю Соломія.

– Та хоч три. Якщо Батьківщина направила, розмістимо всіх. Північна група велика. Давай, я поки подивлюся твоє призначення.

Соломія залишила на стійці теку з документами й покликала Віру.

– Посидьте, відпочиньте поки. Я вивчу й підійду, – зробив дуже розумне обличчя чоловік і зник десь там за стійкою. А дівчата, наче два зайчики, принишкли у кутку й відчували, що страшенно хочеться спати.

– Заїка, підійди сюди. Наразі йдеш на КПП й хлопці підвезуть тебе до пральні. Здається сьогодні білизну з казарм це не вивозили. А ти Холод - посидь.

– Ну, от і все. Дякую за компанію! Якось зустрінемось... – обійнялися випадкові подружки й Віра пішла до дверей. Тепер Соломійці стало геть сумно.